Сабейське царство
| Сабейське царство | |
|---|---|
| 15°27′00″ пн. ш. 45°20′00″ сх. д. / 15.45° пн. ш. 45.333333333333° сх. д.G O | |
| Дата створення / заснування | 1000 до н. е.  |
| Офіційна мова | Sabaeand |
| Країна |  Ємен |
| Столиця | Маріб, Sirwahd і Сана |
| Форма правління | монархія |
| Замінений на | Хим'яр |
| Час/дата припинення існування | 275 |
 | |
 | |
Сабе́йське ца́рство (саб.[en] 𐩪𐩨𐩱 SBʾ; івр. שְׁבָא, трансліт. Šəḇāʾ; араб. سبأ, трансліт. Sabaʾ; геез ሳባ, трансліт. Sabaʾ), відоме також як Саба, Шеба — держава, що існувала в давні часи на узбережжі Червоного моря. Наразі немає єдиної точки зору щодо розташування Сабейського царства. Деякі вченіякі? стверджують, що воно знаходилося на території сучасного Ємену на півдні Аравійського півострову. Інші — що воно знаходилося на території сучасних Еритреї та Ефіопії. Оскільки ці території розділені лише вузькою протокою, ймовірно, що в різні часи ця держава включала землі обох цих регіонів.
В античному світі було знане як постачальник пахощів. В арабських джерелах іменується плем'ям Саба. Ймовірно, звідси була цариця Савська.
У Старому Заповіті неодноразово говориться про Царство Саба. Двічі у зв'язку з королевою цього царства, яку відвідав Соломон, про що йдеться у першій книзі Царств і другій книзі Хронік (1 Цар. 10:1-13 та 2 Хр. 9:1-12). У книзі Йова згадується напад жителів Саби — Сабейців на будинок Йова (Йов 1:15). У псалмі 72 можна знайти пророцтво найближчого месіанського царства, цар отримує дар золото з Саби (Пс. 72:15). Книга Ісаї в главі 60 розповідає про дари ладану й золота, яке пропонують в Єрусалимі, які приходять із Саби — літургії християнської бачить у тексті оголошення візит мудреців на Різдво Христове. В 6. розділі книги Єремії Бог відкидає дар імпортованих ладан із Саби (Єр. 6:20). Останній раз в Біблії Царство Саба згадується в плачі за падінням Тіра, у книзі пророка Єзекіїля (Єз. 27:20).
Сабейська цивілізація — одна з найдавніших на Близькому Сході — склалася наприкінці 2-го тис. до н. е. на території Південної Аравії, в родючому, багатому водою і сонцем регіоні, який знаходиться на кордоні з пустелею Рамлат ас-Сабатейн, мабуть, у зв'язку з переселенням сабе з північно-західної Аравії, пов'язаних зі становленням трансаравійського Шляху пахощів. А. Г. Лундін висловлювалися припущення (поки недостатньо підтверджені фактами), що спершу, у середині 2-го тисячоліття до н. е. в союз Саба входило три аравійських племені (основу потуги Саби заклав Каріб'іл Ватар II), але приблизно в XIII або XII столітті до н. е. до нього приєдналися ще три, які об'єднуються перш в союз Файшан.
Історія Сабейського царства підрозділяється на три основних періоди:
- Період мукаррібів Саба (приблизно перша половина I тис. до н. е.).
- Період царів Саба (приблизно друга половина I тис. до н. е.).
- Період царів Саба і зу-Райдана (I ст. до н. е. — III ст. н. е.)
Формувальний період сабеїв дослідники відносять до другої половини II тис. до н.е., він завершився у X ст. до н.е., коли з'являється повністю розвинена писемність у поєднанні з технологічною майстерністю для будівництва складних архітектурних комплексів та міст. Існують певні дискусії щодо того, якою мірою вихід з формувальної фази був зумовлений ендогенними процесами або передачею технологій з інших центрів, можливо, через торгівлю та імміграцію[1][2].
Спочатку сабеї були частиною «спільнот» (так званих шаабів) на краю пустелі Шайхад. На початку I тис. до н.е., політичним лідерам цієї племінної спільноти вдалося створити величезну співдружність шаабів, що займала більшу частину території Південної Аравії, і отримала назву «мукарріб сабеїв»[3]. Походження Сабейського царства невизначене та є предметом розбіжностей серед вчених, за оцінками, воно відбулося бл. 1200 року до н. е.[4]
Не пізніше X століття до н. е. починається його посилення[5][6]. Першим письменно відомим мукаррібом є Каріб'іл Ватар I, що діяв наприкінці IX — на поч. VIII ст. до н.е. і заснував нову столицю Маріб[7][8].
Розглядається роль сабеїв у формуванні Дмта, розташованого в сучасному регіоні Тиграй в Ефіопії та заснованого бл. 800 року до н. е., оскільки на той час відбувається розширення території Саби та торгівлі[9]. Доказами сильного сабейського впливу є сабейські написи та сабейські храми. Вчені, що спеціалізуються на південноаравійській археології та епіграфіці, схильні сприяти міграції та/або колонізації, тоді як вчені, що спеціалізуються на африканській археології, схильні наголошувати на корінному походженні[10]. Сабейське населення мігрувало, щоб зберегти вплив нову державу та пов'язати її з Сабою, зокрема через управління торгівлею між ними (слонова кістка, можливо, була особливою рушійною силою експансії). Додатковим доказом впливу чи влади Сабейського царства над Дмту завдяки використанню титулу «мукарріб», також відомий об'єднавчий титул «мукарріб Дмту та Саби» (mkrb Dʿmt s-S1bʾ)[11].
Ядаіл Януф продовжив політику попередника, розбудовуючи Маріб, розширючи іригаційні роботи[12]. Піднесення Сабейського царства відбувається з VIII століття до н. е.[13] Протягом століть Саба домінувала на політичному ландшафті Південної Аравії[14]. Саба досягла піку своєї могутності між VIIШ і VI ст. до н.е. Зокрема, завдяки тривалим війнам Ітаамар Ватара I і його онук Каріб'іл Ватара II, шо здійснили низку завоювань розширили сабейську територію до Наджрана на півночі, Аденської затоки на південному заході та на схід від цієї точки вздовж узбережжя до західних передгір'їв плато Хадрамаут. Було підкорено царства Аусан, Мінея і Хім'яр. Внаслідок цього було створено першу об'єднану державу Стародавнього Ємену. Також було створено торговельні факторі-колонії з укріпленнями й храмами на території сучасних Сомаліленді і Пунтленді[15][16]. Почалася велика розбудова столиці Маріб. Це дозволило Каріб'іл Ватару II до титулу мукарріба додати титул царя.
Наступники Каріб'іл Ватара II, зокрема Ітаамар Байїн I, зміцнили свою владу над деякими з його колишніх міст-держав, включаючи Нашк та Манхаят й племена регіону Датінат (Між Сабаою і Хадрамаутом)[17].
Саба за панування Ядаїл Байїна II й Ітаамар Ватара III не змогла зберегти свою владу над Південною Аравією через посилення сусідніх держав Катабану та Хадрамауту, що повстали. Також 420 року до н.е. відпало Мінейське царство[18], що відрізано шляхи до Наджрану. Саба на той час втратила контроль над Шляхом пахощів. 390 року до н.е. зазнало тяжкої поразки від Катабану[19]. Це змусило її повернутися до своєї основної території навколо Марібу та Сірви[20]. Але запанування Сумухуалі Януфа III сабеї контролювали Наджран, узбережжя Аденської затоки[21]. Під час панування цього царя шляхи з Марібу до Сірви було відремонтовано, можливо, служили для забезпечення шляху втечі до Сірви, оскільки столиця Саба Маріб розташовувалася поблизу кордону з Катабаном. Зрештою південне нагір'я було втрачено на користь Катабану, а міста-держави Ятхілл та Вадхі Рагван було поглинуто Мінейським царством[22]. Водночас відбувається занепад держави Дмт в Африці, де відмічався вплив чи влада Саби[23]. Останнім могутнім царем цього періоду був Ітаамар Байїн II, що зумів придушити повстання в Наджрані, Мінейському царстві й племенами ярмат, дахас, мухамір, амір. Він також вів значні будівельні й інженерні роботи[24].
242 року до н.е. вдалося відновити зверхність над Хадрамаутом, що дозволило відновити контроль над Шляхом ладану. Ймовірно сабейські царі почали наступ на північні арабські племена, зумівши бл. 200 року до н.е. підкорити плем'я амір.
Поступовий занепад Катабану дозволив Сабі відновити свій вплив, а до II ст. до н.е. поступово зміцнити свою владу. З розпадом Мінейського царства у 120 році до н.е. весь регіон Джауф опинився під контролем Саби, яке в подальшому підкорило регіони Нашан, Нашк і Манхіят. Решта залишилася кочовим племенам, що були в союзі або залежності від Сабейського царства.
.jpg)
До кінця I ст. до н.е. зійшлося кілька чинників, які призвели до занепаду Сабейської держави[25]. Найбільшим викликом стало розширення Римської республіки за рахунок Держави Селевкідів. Рим завоював Сирію в 63 році до н.е., зайнявши Зайордання. У 30 році до н.е. римлянами було знищено Державу Птолемеїв. Це змінило систему торговельних зв'язків, відволікши сухопутну торговельну мережу Саби.
Оскільки Саба також контролювала морський шлях через Червоне море до Індії через Баб-ель-Мандеб, римський імператор Август спробував підкорити це царство. Десь у 26/25 році до н.е. з армією, відправленою під командуванням римського префекта Гая Елія Галла, що захопив Наджран, потім Ятхілл (столицю Мінейського царства), взяв в облогу сабейську столицю Маріб. Через спеку облогу через 6 діб довелося припинити, втім сабейці зазнали значних руйнувань та втратити у війську. За цим римлянами в Єгипті торгівлю було перенаправлено на морські шляхи, а проміжним портом було обрано Кана. Цей порт був частиною Хадрамауту, далеко від території Саби[26]. Значно ослаблене економічно, Сабейське царство невдовзі було підкорено Хім'ярським царством, що завершило цей період[27].
На початку I ст. Саба втратила доступ до морського узбережжя, яке взяло під контроль Хім'яристьке царство. З часів Каріб'іл Ватар Яханіма Саба і Хім'яр перебувало в особистій унії царів, про що свідчить титул «царя Саби, Зу-Пайзана і Хім'яра»[28]. При цьому сабейські царі зберігалися, але їх функція звелася до намісника в Марібі. У той час Саба фактично розпалася на кілька кланів або династій, що боролися за верховенство: династія сабейських царів (зберігали номінальний титул), роди Хамданіди навколо Наїту, Мартади в Шибамі та Гурат з Джебель-Каміну.
Післі занепаду Першого Хім'яритського царства бл. 200 року Саба під орудою маліка Алхан Нахфана відновило свою незалежність й розпочала боротьбу за гегемонію на півдні Аравійського півострова[29]. Цар уклав військово-політичні союзи з Хадрамаутом та Аксумом. Його наступник Шаїр Аутар вступив у протистояння з Аксумом за контроль над колишніми землями Дмта, але жожна зі сторін не досягла певного результату. 217 року було підкорено Хадрамаут та придушено повстання кіндидів, завдяки чому встановилися колишні кордони Сабейського царства. Також ймовірніше було підкорено Хім'яр, про що свідчить титулатура «цар Саби і Зу-Райдана» (Зу-Райдан — синонім Хім'яру).
Втім відбулося ослаблення царства внаслідок внутрішньої боротьби за владу під час панування Лахаясат Ярхама[30]. Цим скористалося Друге Хім'ярське царство, що 248 року повстало проти влади сабейських царів. 260 року сабейський цар Ільшарах Яхдуб II зазнав тяжкої поразки й зрештою загинув, але Саба продовжувало чинити опір, але 275 року Сабейську державу було знищено хім'яритами, а останнього її царя Нашакаріб Юхамін Юхаріба. В подальшому володіння сабеїв обмежувалося землями навколо Марібу[20]. Іригаційні системи дедалі більше занепадали, що призводило до міграції населення. Після кількох проривів Марібської греблі, місто Маріб було остаточно залишено у 572 році.
З моменту свого заснування столицею царства було місто-оаза Сірва. З кін. IX — поч. VIII ст. до н.е. столиця переноситься до Марібу, що став політичним, економічним і культурним центром держави. Бл. II ст. столицю переносять до Сани, але Маріб залишився церемоніальною й культовою столицею.
На першому етапі сабейські монархи титулувалися мукаррібами, тобто верховними жерцями-князями, поєднуючи світську та сакральну владу. Головними функціями його керували своїми арміями під час битв, али особливі зв'язки з богами, що узаконювалися через обряди, які могли виконувати лише вони, та будували великі громадські споруди. Їх зображено як хоробрих вояків, благочестивих вірян та активних будівельників. Батьки правителів рідко засвідчуються окремо. У «Географії» Страбона стверджується, що спадкоємність не була сімейною, що частково підтверджується написами[31]. Мукаріби, а потім й царі не зверталися до своєї генеалогії чи досягнень своїх батьків, щоб узаконити власне правління[32].
Наприкінці VII ст. до н.е. правителі приймають титул маліка (царя), що додавався до титулу мукарріба. З VI ст. до н.е. залишається лише титул маліка. Титул царя був поєднанням імені та епітета. Усі титули були обрані з комбінації шести можливих імен (Дхамар'алі, Каріб'іл, Сумху'алай, Яда'іл, Якрубмалік та Іта'амар) та чотирьох можливих епітетів (Баян, Дхаріх, Ватар та Яну). Повторюваність імен спричинила труднощі для істориків, які намагалися визначити відносну спадкоємність царів (навіть коли вони засвідчені), та порушила питання про те, якими були особисті імена кожного царя[33]. Сходження на сабейський престол вимагало згоди «сабеїв, кайлів та армії. Царя та вищі сановники мали право видавати закони й накази.
У пізній період (царів Саби і зу-Райзана) динаміка влади змістилася з міст-оаз на узбіччі пустелі, таких як Маріб, до гірських племен[26]. Столицею стала Сана, а Маріб залишився релігійним центром[34]. У цей час царі почали ототожнювати себе зі своїм справжнім іменем, і реконструкції сабейської хронології стали простішими[35].
- невідомі 1200/1000 до н.е. — 820/810 до н.е.
- Каріб'іл Ватар I (820—810/775 до н. е.)
- Ітаамар Ватар I (735/725—685 до н. е.)
- Сумухуалай Януф (685 — до 620 до н.е.)
- Каріб'іл Ватар II (перед 620—бл. 600 до н. е.)
- Сумухуалі Заріх II (600 — ? до н.е.)
- Замар'алі Ватар (? — до 545 до н. е.)
- Ітаамар Байїн I (545—525 до н. е.)
- Замаралі I (525—500 до н. е.), також відомий як Сумухуалай Януф II
- Каріб'іл Ватар IV (500/490—474 до н. е.)
- Каріб'іл Байїн I (500/490—474 до н. е.)
- Ядаїл Заріх I (490—470 до н.е.)
- Сумухуалі Януф I (470—455 до н.е.)
- Каріб'іл Ватар V (455—440 до н. е.)
- Ітаамар Ватар II (457—445 до н. е.)
- Ядаїл Байїн II (445—425 до н.е.))
- Ітаамар Ватар III (425—407 до н. е.)
- Ядааб I (407—390 до н.е.)
- Ітаамар Ватар IV (390—375/365 до н. е.), також відомий як Якріб Малік Ватар
- Сумухуалі Януф III (390 до н.е.— ?)
- Ітаамар Байїн II (365—350 до н. е.)
- Каріб'іл Ватар VI (350 до н.е. — ?)
- Ядааб II (?)
- Сумухуалі Заріх III (60—70-ті)
- Каріб'іл Байїн II (80-ті)
- Ільшарах Яхдуб I (120—130)
- Сумухуалі Яхдуб (135—175), також цар Хім'яру
- Таран Яуб Юханім (155—180)
- Ярім Айман I (180—190)
- Алхан Нахфан (190/195 — 210)
- Шаїр Аутар (210 — 230)
- Лахаясат Ярхам (230—?)
- Фарі Янхуб (?—240)
- Ільшарах Яхдуб II (240—260)
- Язіл Байїн (240—?)
- Нашакаріб Юхамін Юхаріб (260—275)
Початково, насамперед за мукаррібів, основу становило сільське господарство. Ранні греблі було побудовано для зрошення Марібської оази; вони були попередниками великої Марібської греблі (будівництво і розбудова її велася між VI і IV ст. до н.е.). Ця гребля дозволила обробляти великі площі пустельних земель на краю Руб-ель-Халі, що значно сприяло піднесенню Саби. У другій половині VI ст. до н.е. або IV ст. до н.е. Ітаамар Байїн II завершив будівництво Маргельської греблі. У південноаравійських пустелях також вирощували важливі ароматичні речовини, які експортувалися в торгівлі, зокрема ладан і смирну.
У період мукаррібів та на початку періоду царів Саби останову становила караванною торгівля. Держава мала ринкові зв'язки з рештою Близького Сходу. Її першими великими торговельними партнерами були міста Вавилонії. З захопленням останньою Новоассирійською імперією сабейські мукарріби, а потім й царі повинні були сплачувати кошти за право торгувати (цю сплату ассирійські царі розглядали як данину)[36]. Завоювання Наджрану у 680-х роках до н.е. забезпечило монополію сабеїв у торгівлі ладаном.
В подальшому торгівля велася з кедаритами, а потім — державу Ліх'ян. Також ймовірно каравани доходили до Аммону, Моаву і Ізраїльського царства, що відбилося про легенду про царицю Савську. Також сабейські купці торгували в Арамі, Ассирії, Фінікії[37]. Пізніше, за часів імперії Ахеменідів, караванні шляхи перемістилося до Гази, а за часів еллінізму — до Петри. Пустелі також виконували роль посередника в сухопутній торгівлі із сусідами в Африці та далі від Індії[38]. В часи піднесення сабеї також займалися морською торгівлею, мали факторії на сомалійському узбережжі, що підтверджує також Періпл Еритрейського моря.
Експортували золото, прянощі, коштовне каміння, а завозили худобу і деревину. Є згадка 414 року китайського мандрівка Фасяня про перебування сабейських купців на о. Шрі-Ланка[39].
Сабейські монархи не запроваджували податків, а отримували своє багатство з королівських земель, військової здобичі та орендної плати від клієнтів. Фінансові запити могли бути зроблені з метою фінансування будівельних робіт. Будь-яка десятина з храмових земель йшла до самих храмів, а не монарху[40].
Збройні сили складалися з невеликої професійної царської дружини, найманої кінноти з союзних чи залежних племен та загонів «абід» - рабів-втікачів[41]. Набір з залежних і союзних племен здійснював на основі хільф (угоди-клятви)[42].
Сабейська армія практично в усі часи була порівняно невелика. Кількісно кіннота досягала бл. 300 вершників (дружина і найближчі васали), 3 тис. верблюжої кавалерії (найманці і залежні племена), до 2 тис. піхоти (мобілізовані підданці)[43].
Зброя включала мечі, списи, кинджали, бойові сокири та лук зі стрілами. Вони також використовували захисне спорядження, включаючи обладунки та шоломи. Використовувалися багато видів обладунків: пластинчасті, ламінарні, лускаті та кольчужні. У оборони використовувалися військові укріплення, включаючи фортеці[44].
Є багато написів про богів, але більшість із них лише передають ім'я божества, не описуючи його природу, функцію чи культ. Проте часто згадуються сімейні зв'язки між богами[45].
Саба мала п'ять богів свого пантеону: Альмак, Астар, Хаубас, Дат-Хім'ям та Дат-Бадан[38]. Перші троє — чоловічі, а останні два — жіночі[46]. Верховним богом пантеону та племінним богом Саби був Альмака, культ якого було зосереджено у Аввамському храмі[47]. Військова перемога сприяла поширенню цього культу, наприклад, коли храм Альмаки був побудований у Нашшані після завоювання Сабою. Згадка Альмаки в «Джауфі» також вказує на політичну роль, яку відігравав Саба в цій долині. Природа бога не зовсім ясна, але деякі дослідники висувають гіпотезу, що Альмака — це бог місяця[48]. Астар також колись був великим богом сабейського пантеону, перш ніж його витіснив Альмака[46].
Антропоморфні зображення богів повністю відсутні з давньосабейського періоду та починають з'являтися лише з початком елліністичного та римського впливів на межі I ст.[49][50].
Сабайська мова була розмовною мовою[51]. Це одна з мов давньої південноаравійської семітської гілки афроазійської мовної родини[52]. Сабайська мова відрізняється від інших членів сайхадської групи використанням літери х для позначення третьої особи та як причинного префікса; усі інші мови використовують s1 у цих випадках. Тому сабайську мову називають «х-мовою», а інші - «с-мовами»[53]. Вона використовувалася іншими народами під час гегемонії Сабейськогоц арства, зокрема хім'яритами, хашидитами, сірвахітами, хумланітами, гайманітами та радманітами[54].
Мова засвідчена приблизно в 1040 дарчих написах, 850 написах на будівлях, 200 юридичних текстах та 1300 коротких графіті (що містять лише особисті імена)[55]. Досі не було оприлюднено жодних літературних текстів будь-якої довжини. Ця нестача джерельного матеріалу та обмежені форми написів ускладнюють отримання повного уявлення про граматику сабейської мови.
Було знайдено тисячі написів, написаних скорописом (так званим «забур»), вирізаним на дерев'яних паличках, які датуються середньосабайським періодом; вони являють собою листи та юридичні документи, і як такі включають набагато ширший спектр граматичних форм.
Розрізняють давньосабейську мову (піднесення відносять до IX—VIII ст. до н.е.), середньосабейську (III ст. до н.е. — III ст.), пізньосабейська (IV–VI століття). Середньосабейська мова поділялася на амірську (харамітську) — мова території на північ від Маїна; центральносабейська — мова на власне території сабеїв навколо Марібу; південносабейська — мова написів з Радмана та Хім'яра; псевдосабейська — літературна мова кіндських племен у Наджрані, Харамі та Кар'ят-аль-Фау[56][57].
Сабейська мова писалася південноарабською абеткою, позначала лише приголосні, а єдиним позначенням голосних були матрес лекціоніс. Протягом багатьох років єдиними виявленими текстами були написи формальним маснадським шрифтом, але в 1973 році були виявлені документи іншим мізерним та скорописним шрифтом, що датуються другою половиною I ст. до н.е.[58]. VIII ст. до н.е. — це час появи перших кам'яних написів[59].
Сабеї переважно будували храми, присвячені своїм богам, укріплення, фортеці й царські палаци. Між X і VIII ст. до н.е. було зведено Барранський храм, можливо Каріб'іл Ватаром I чи його попередниками. За панування Ядаїл Заріха I у V ст. до н.е. було споруджено Аввамський храм Аввам за брамами столиці Маріб; храм Альмака в храмовому передмісті Сірви, огорожу храму аль-Масаджид, за 27 км на південь від Маріба; вежу в Сірві[60].
У Сані в II ст. царем Ільшарахом Яхдубом I було побудовано чудовий палац Гумдан. Храми і палаци будувалися з великих блоків вапняку та алебастру.
- ↑ Nebes, Norbert (2023). "Early Saba and Its Neighbors". In Radner, Karen; Moeller, Nadine; Potts, D. T. (eds.). The Oxford History of the Ancient Near East: The Age of Persia. Vol. 5. Oxford University Press, pp. 330–332
- ↑ Robin, Christian Julien (2002). "Saba' and the Sabaeans". In Simpson, John (ed.). Queen of Sheba, Treasures from Ancient Yemen. The British Museum Press, pp. 57–58
- ↑ Korotayev, Andrey (1996). Pre-Islamic Yemen. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, pp. 2–3
- ↑ Kenneth A. Kitchen The World of "Ancient Arabia" Series. Documentation for Ancient Arabia. Part I. Chronological Framework and Historical Sources p.110
- ↑ Nebes 2023, p. 332
- ↑ Stein, Peter (2024). "Südarabien (Jemen). Das "Glückliche Arabien"". In Kaplony, Andreas (ed.). Geschichte der arabischen Welt. C.H.Beck, pp. 4–5
- ↑ Als König: Gl 1717–1719
- ↑ Hermann von Wissmann (Autor), Walter W. Müller (Hrsg.): Die Geschichte von Sabaʾ II. Das Grossreich der Sabäer bis zu seinem Ende im frühen 4. Jh. v. Chr. (Österreichische Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-historische Klasse. Sitzungsberichte, Band 402). Verlag der ÖAW, Wien 1982, S. 76–77.
- ↑ Fattovich, Rodolfo (2017). "Pre-Aksumite culture". Ethiopia : history, culture and challenges. Internet Archive. Munster, Germany : LIT Verlag; East Lansing : Michigan State University Press, р. 90–94
- ↑ Fattovich, Rodolfo (2010-11-01). "The Development of Ancient States in the Northern Horn of Africa, c. 3000 BC–AD 1000: An Archaeological Outline". Journal of World Prehistory. 23 (3): 145–175
- ↑ Schulz, Regine (2024). "South Arabia and Its Relations with Ethiopia: A Reciprocal History". In Sciacca, Christine (ed.). Ethiopia at the Crossroads. Yale University Press, p. 131
- ↑ K. A. Kitchen: Documentation for Ancient Arabia I, Liverpool 1994, S. 190 ISBN 0-85323-359-4
- ↑ Finkelstein, Israel; Silberman, Neil Asher (2007). David and Solomon: In Search of the Bible's Sacred Kings and the Roots of the Western Tradition. Simon & Schuster. p. 171.
- ↑ Arbach, Mounir; Rossi, Irene (2022). The city-states of the Jawf at the dawn of Ancient South Arabian history (8th–6th centuries BCE). L'Erma Di Bretschneider, p. 22
- ↑ Prioletta, Alessia; Robin, Christian Julien; Schiettecatte, Jérémie; Gajda, Iwona; Nuʿmān, Khaldūn Hazzāʿ (2021). "Sabaeans on the Somali coast". Arabian Archaeology and Epigraphy. 32 (S1): 328–339
- ↑ González-Ruibal, Alfredo (2025). "Colonies and colonialism in the Horn of Africa: from the first millennium BC to the nineteenth century". Azania: Archaeological Research in Africa. 60 (3): 372–393
- ↑ G. Garbini: Un nuovo documento per la storia dell'antico Yemen, in: Oriens Antiquus 12, 1973, S. 143–163, Tav. 18
- ↑ So von Wissmann; Inschrift RES 2980
- ↑ Inschrift RES 3858
- 1 2 Schiettecatte, Jérémie (2024). "Sabaʾ". Thematic Dictionary of Ancient Arabia
- ↑ Hermann von Wissmann: Zur Archäologie und antiken Geographie von Südarabien, Istanbul/Leiden 1968, S. 56
- ↑ Arbach & Rossi 2022, pp. 143–144
- ↑ Nebes 2023, pp. 348–355
- ↑ Walter W. Müller (Hrsg.), Hermann von Wissmann: Die Geschichte von Sabaʾ II. Das Grossreich der Sabäer bis zu seinem Ende im frühen 4. Jh. v. Chr. Verlag der österreichischen Akademie der Wissenschaften, Wien 1982, S. 269
- ↑ Korotayev, Andrey (1995). Ancient Yemen. Oxford: Oxford University Press, p. 98
- 1 2 Robin 2002, p. 53
- ↑ Korotayev, Andrey (1996). Pre-Islamic Yemen. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag. ISBN 3-447-03679-6
- ↑ Eggermont, Pierre Herman Leonard (1968), "The Date of the Periplus Maris Erythraei", Papers on the Date of Kaniṣka Submitted to the Conference on the Date of Kaniṣka, London, 20–22 April, 1960, Oriental Monograph Series, vol. IV, Leiden: Brill, pp. 94–96
- ↑ Hoyland, Robert (2002). Arabia and the Arabs: From the Bronze Age to the Coming of Islam. Routledge, p. 47
- ↑ Javad Ali, The Articulate in the History of Arabs before Islam, Volume 2, p. 420
- ↑ Avanzini, Alessandra (2016). By land and by sea: a history of South Arabia before Islam recounted from inscriptions. L'Erma Di Bretschneider, pp. 53–57
- ↑ Arbach, Mounir; Schiettecatte, Jérémie; Al-Ḥajj, Muḥammad (2021), The kingdom of Sabaʾ in the second century CE — A reassessment, Presses Universitaires du Midi, p. 69
- ↑ Robin 2002, p. 52
- ↑ Hoyland 2002, p. 47
- ↑ Avanzini 2016, p. 57
- ↑ Publiziert: A. Cavigneaux/B. K. Ismail, in: Baghdader Mitteilungen 21 (1990), S. 32 ff.
- ↑ Plin. Hist. nat. 12.79–82
- 1 2 Robin 2002, pp. 51–52
- ↑ Aramco World, volume 51, number 6, November/December 2000
- ↑ Hoyland 2002, p. 120
- ↑ Piotrovsky Mikhail В. Late ancient and early medieval Yemen: settlement traditions and innovations // The Byzantine and Islamic Near East. II. G.R.D. King and Averil Cameron. Newjersey. 1994. P. 213
- ↑ Marsham, Andrew (2009). Rituals of Islamic Monarchy: Accession and Succession in the First Muslim Empire. Edinburgh University Press, p. 28
- ↑ Yule, Paul; Robin, Christian (2007). "Himyarite Knights, Infantrymen and Hunters" (PDF). Arabia. 3, p. 267
- ↑ Atlas, Sabeeha; Qadir, Altaf (2024). "Chiefdom, Vassalage and Empire: The Political Structures of Arabia from the First CE to the Advent of Islam" (PDF). Social Evolution & History. 23 (2, p. 14–15
- ↑ Avanzini, Alessandra (2016). By land and by sea: a history of South Arabia before Islam recounted from inscriptions. L'Erma Di Bretschneider, pp. 51–52
- 1 2 Robin 2020, p. 24
- ↑ Maraqten, Mohammed (2024). "Historiography of Pre-Islamic Arabia: Arab Scholars and Their Contributions to the Writing of the History of Ancient Yemen". In Baadj, Amar (ed.). A Handbook of Modern Arabic Historical Scholarship on the Ancient and Medieval Periods. Brill, p. 109
- ↑ Avanzini 2016, pp. 50–51, 96
- ↑ Nebes, Norbert (2023). "Early Saba and Its Neighbors". In Radner, Karen; Moeller, Nadine; Potts, D. T. (eds.). The Oxford History of the Ancient Near East: The Age of Persia. Vol. 5. Oxford University Press, p. 336
- ↑ Avanzini 2016, p. 96
- ↑ Avanzini 2016, pp. 60–61, 63
- ↑ Kogan, Leonid; Korotayev, Andrey (1997). "Sayhadic Languages (Epigraphic South Arabian)". Semitic Languages. London: Routledge. pp. 157–183.
- ↑ Nebes, Norbert; Stein, Peter (2008). "Ancient South Arabian". In Woodard, Roger D. (ed.). The Ancient Languages of Syria-Palestine and Arabia (PDF). Cambridge: Cambridge University Press. pp. 145–178
- ↑ Korotayev, Andrey (1995). Ancient Yemen. Oxford: Oxford University Press. ISBN 0-19-922237-1.
- ↑ N. Nebes, P. Stein: Ancient South Arabian, in: Roger D. Woodard (Hrsg.): The Cambridge Encyclopedia of the World's Ancient Languages. Cambridge University Press, Cambridge 2004
- ↑ Avanzini, A (April–June 2006). "A Fresh Look at Sabaic". Journal of the American Oriental Society. 126 (2): 253–260
- ↑ Stein, Peter (2007). Materialien zur sabäischen Dialektologie: Das Problem des amiritischen ("haramitischen") Dialektes. Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft. 157: 13–47
- ↑ Kogan & Korotayev 1997, p. 221
- ↑ Robin 2002, p. 51
- ↑ K. A. Kitchen: Documentation for Ancient Arabia. I, Liverpool 1994, ISBN 0-85323-359-4, S. 198
- Бретон Ж. Повседневная жизнь Счастливой Аравии во времена царицы Савской. — М., 2003. ISBN 5-235-02571-7
- Коротаев А. В. Социальная история Йемена, Х в. до н. э. — ХХ в. н. э. Вождества и племена страны Хашид и Бакил [Архівовано 26 липня 2011 у Wayback Machine.]. — М.: КомКнига, 2006.
- Лундин А. Г. Государство мукаррибов Саба. М.: Наука, 1971.
- Саба // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Теза, 2006.
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |