Історія філософії

Не плутати з Філософією історії.

З лівого верхнього кута до правого нижнього: Сократ, Іммануїл Кант, Авіценна, Сіддгартха Ґаутама, Аді Шанкарачар'я та Конфуцій

Історія філософії — це систематичне вивчення розвитку філософської думки. Вона зосереджується на філософії як раціональному пізнанні, що ґрунтується на аргументації, хоча деякі теоретики також включають до неї міфи, релігійні традиції, та народну мудрість.

Західна філософія виникла із дослідження фундаментальної природи космосу в Стародавній Греції. Подальший розвиток філософії охоплював широкий спектр тем — від природи реальності та розуму до питань про те, як людям слід діяти та як досягати знання. У середньовічний період головна увага приділялася теології. Епоха Відродження ознаменувалася відновленням інтересу до давньогрецької філософії та виникненням гуманізму. Для нового часу було характерне посилення уваги до того, як створюються філософські й наукові знання. Нові ідеї цього періоду стали основою для Просвітництва, коли традиційні авторитети почали ставити під сумнів. Впливовими напрямами XIX—XX століть були німецький ідеалізм, прагматизм, позитивізм, формальна логіка, лінгвістичний аналіз, феноменологія, екзистенціалізм і постмодернізм.

Арабо-перська філософія зазнала сильного впливу давньогрецьких мислителів. Її розквіт припав на період Золотої доби ісламу. Однією з головних тем була взаємодія розуму та одкровення як двох сумісних шляхів до істини. Авіценна розробив всеосяжну філософську систему, що поєднувала ісламську віру з грецькою філософією. Після Золотої доби ісламу вплив філософських досліджень послабився — частково через критику філософії, висловлену Аль-Газалі. У XVII столітті Мулла Садра створив метафізичну систему, засновану на містицизмі. Ісламський модернізм виник у XIX—XX століттях як спроба поєднати традиційні ісламські доктрини з модерністю.

Індійська філософія вирізняється поєднанням інтересу до природи реальності, шляхів пізнання та духовного питання про те, як досягти просвітлення. Її коріння сягає релігійних писань, відомих як Веди. Подальший розвиток індійської філософії зазвичай поділяють на ортодоксальні школи, тісно пов'язані з вченнями Вед, і неортодоксальні школи, такі як буддизм та джайнізм. Впливовими напрямами, що базуються на цих традиціях, були індуїстські школи Адвайта-веданта та Нав'я-Ньяя, а також буддійські школи Мадг'яміка та Йогачара. У новий час обмін ідеями між індійською та західною думкою спонукав різних індійських філософів до створення всеосяжних систем, метою яких було об'єднати й узгодити різноманітні філософські та релігійні вчення.

Центральними темами китайської філософії були належна соціальна поведінка, управління державою та самовдосконалення. У ранній китайській філософії конфуціанство досліджувало моральні чесноти та те, як вони сприяють гармонії в суспільстві, тоді як даосизм зосереджувався на взаємозв'язку між людиною та природою. Подальший розвиток охоплював впровадження та трансформацію буддійських вчень, а також появу шкіл Сюаньсюе та неоконфуціанства. Для нового часу в китайській філософії було характерне її зіткнення із західною філософією, зокрема з марксизмом. Іншими впливовими традиціями в історії філософії були японська, латиноамериканська та африканська філософії.

Визначення та суміжні дисципліни

Історія філософії — це галузь дослідження, що вивчає історичний розвиток філософської думки. Її метою є подання систематичного й хронологічного викладу філософських понять і доктрин, а також філософів, які їх сформулювали, і шкіл думки, до яких вони належать. Це не просто збірка теорій, а спроба показати, як вони взаємопов'язані. Наприклад, деякі школи думки спираються на попередні теорії, тоді як інші відкидають їх і пропонують альтернативні пояснення. Суто містичні та релігійні традиції часто виключають із історії філософії, якщо їхні твердження не ґрунтуються на раціональному дослідженні та аргументації. Проте деякі теоретики трактують цю тему ширше, включаючи до неї філософські аспекти традиційних світоглядів, релігійних міфів і народної мудрості.

Історія філософії має як історичну, так і філософську складову. Історична складова зосереджується на тому, як філософська думка розвивалася протягом століть. Вона досліджує, які філософи дотримувалися певних поглядів і як на них впливали соціальний та культурний контексти їхньої епохи. Філософська складова, своєю чергою, оцінює розглянуті теорії з погляду їхньої істинності та обґрунтованості. Вона осмислює аргументи, що підтримують ці позиції, і аналізує їхні приховані припущення, роблячи філософську спадщину доступною для сучасної аудиторії, одночасно оцінюючи її подальшу актуальність. Деякі історики філософії зосереджуються переважно на історичному компоненті, розглядаючи історію філософії як частину ширшої дисципліни — інтелектуальної історії. Інші ж наголошують на філософській складовій, стверджуючи, що історія філософії виходить за межі інтелектуальної історії, адже її предметом є не лише історичний аспект. Залишається дискусійним питання, якою мірою історію філософії можна розглядати як окрему дисципліну, відмінну від самої філософії. Деякі теоретики вважають, що історія філософії є невід'ємною частиною філософії. Наприклад, неокантіанці, такі як Вільгельм Віндельбанд, стверджували, що філософія за своєю природою є історичною і що неможливо зрозуміти філософську позицію, не збагнувши, як саме вона виникла.

Тісно пов'язана з історією філософії історіографія філософії, яка досліджує методи, що їх застосовують історики філософії. Вона також цікавиться тим, як із часом змінювалися панівні погляди в цій галузі. Для вивчення історії філософії використовуються різні методи та підходи. Деякі історики зосереджуються переважно на філософських теоріях, підкреслюючи їхні положення та сучасну актуальність, а не історичну еволюцію. Інший підхід розглядає історію філософії як еволюційний процес, припускаючи поступальний розвиток від одного періоду до іншого, коли ранні теорії уточнюються або замінюються пізнішими, досконалішими. Інші історики прагнуть зрозуміти минулі філософські теорії як продукти своєї епохи, зосереджуючись на поглядах, яких дотримувалися давні мислителі, та на причинах, що стояли за цими поглядами, часто не переймаючись їхньою актуальністю сьогодні. Такі дослідники вивчають, як історичний контекст і біографія філософа вплинули на їхній філософський світогляд.

Ще однією важливою методологічною особливістю є використання періодизації, що передбачає поділ історії філософії на окремі періоди, кожен із яких відповідає одній або кільком філософським течіям, характерним для свого історичного відрізку часу. Традиційно історія філософії зосереджувалася переважно на західній філософії. Однак у ширшому розумінні вона охоплює й багато незахідних традицій, таких як арабо-перська філософія, індійська філософія та китайська філософія.

Західна

Західна філософія охоплює філософські традиції та ідеї, пов'язані з географічним регіоном і культурною спадщиною західного світу. Вона виникла у Стародавній Греції, згодом поширилася на Римську імперію, пізніше — на Західну Європу, а з часом охопила й інші регіони, зокрема Північну Америку, Латинську Америку та Австралію. Західна філософія, історія якої налічує понад 2500 років, бере свій початок у VI столітті до н. е. і продовжує еволюціонувати донині.

Античність

Західна філософія виникла у Стародавній Греції у VI столітті до н. е. Цей період умовно вважають завершеним у 529 році н. е., коли академію Платона та інші філософські школи в Афінах було закрито за наказом візантійського імператора Юстиніана I, який прагнув придушити нехристиянські вчення.

Досократики

Перший період давньогрецької філософії відомий як досократична філософія, який тривав приблизно до середини IV століття до н. е. Вивчення досократичної філософії може бути складним, оскільки багато оригінальних текстів збереглися лише у фрагментах і часто потребують реконструкції на основі цитат, знайдених у пізніших працях.

Ключовим нововведенням досократичної філософії була її спроба дати раціональні пояснення космосу як цілісності. Такий підхід контрастував із панівною грецькою міфологією, яка пропонувала теологічні інтерпретації — наприклад, міф про Урана та Гею — щоб підкреслити роль богів і богинь, яких продовжували шанувати навіть тоді, коли грецька філософія вже розвивалася. Досократики були одними з перших, хто поставив під сумнів традиційну грецьку теологію, прагнучи натомість запропонувати емпіричні теорії, що пояснюють, як виник світ і чому він функціонує саме так.

Фалес (прибл. 624–545 до н. е.), якого часто вважають першим філософом, прагнув описати космос у термінах першооснови, або архе. Він вважав воду цим первинним джерелом усього сущого. Анаксімандр (прибл. 610–545 до н. е.) запропонував більш абстрактне пояснення, стверджуючи, що вічна субстанція, відповідальна за створення світу, перебуває поза межами людського сприйняття. Анаксімандр визначав архе як апейрон, що означає «безмежне».

Геракліт (прибл. 540–480 рр. до н. е.) розглядав світ як такий, що перебуває у стані постійного руху, стверджуючи, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. Він також наголошував на ролі логоса, який розумів як внутрішній порядок, що керує як внутрішнім світом людини, так і зовнішнім світом. На противагу йому, Парменід (прибл. 515–450 рр. до н. е.) вважав, що істинна реальність є незмінною, вічною та неподільною. Його учень Зенон Елейський (прибл. 490–430 рр. до н. е.) сформулював кілька парадоксів на підтримку цієї ідеї, стверджуючи, що рух і зміна є ілюзіями, як це показано в його парадоксі Ахілла і черепахи.

Іншою значною теорією цього періоду була атомістика Демокріта (прибл. 460–370 рр. до н. е.), який стверджував, що реальність складається з неподільних частинок, які називаються атомами. Серед інших видатних досократичних філософів — Анаксімен, Піфагор, Ксенофан, Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп, а також софісти, зокрема Протагор та Горгій.

Сократ, Платон і Арістотель

Філософія Сократа (469—399 рр. до н. е.) і Платона (427—347 рр. до н. е.) спиралася на досократичну традицію, але також внесла значні зміни у фокус і методологію філософського пізнання. Сам Сократ нічого не писав, і його вплив значною мірою зумовлений враженням, яке він справив на сучасників, особливо завдяки своєму підходу до філософського дослідження. Цей метод, що часто здійснювався у формі сократичних діалогів, розпочинався з простих запитань, покликаних дослідити тему та критично осмислити приховані ідеї й припущення. На відміну від досократиків, Сократ менше цікавився метафізичними теоріями і більше зосереджувався на моральній філософії. У багатьох його діалогах досліджується питання про те, що означає вести доброчесне життя, розглядаючи такі чесноти, як справедливість, мужність та мудрість. Попри те, що Сократа вважають великим учителем етики, він не проголошував конкретних моральних доктрин. Натомість його метою було спонукати співрозмовників мислити самостійно та усвідомити власне невідання.

Платон (ліворуч) і Арістотель (праворуч) жестами ілюструють відмінності своїх поглядів як два засновники західної філософії (фрагмент із Афінської школи

Більшість відомостей про Сократа походить із творів його учня Платона. Праці Платона подані у формі діалогів між різними філософами, що ускладнює розмежування, які з висловлених ідей належать самому Сократу, а які є власними поглядами Платона. Теорія ідей Платона стверджує, що справжня сутність реальності полягає в абстрактних і вічних формах чи ідеях, таких як форми краси, справедливості та добра. Фізичний і мінливий світ чуттів, за Платоном, є лише недосконалим відображенням цих ідей. Ця теорія мала тривалий вплив на подальші погляди на метафізику та епістемологію. Платона також вважають одним із засновників психології. Він поділяв душу на три частини: розум, дух і бажання, кожна з яких відповідає за різні психічні явища й взаємодіє з іншими в різний спосіб. Крім того, Платон зробив вагомий внесок у розвиток етики та політичної філософії. Також саме Платон заснував Академію, яку часто вважають першою в історії установою вищої освіти.

Арістотель (384—322 рр. до н. е.), який починав як учень Академії Платона, став системним філософом, чиї вчення були викладені в трактатах із різних галузей, зокрема філософії природи, метафізики, логіки та етики. Арістотель запровадив багато технічних термінів у цих сферах, які збереглися у вжитку донині. Хоча він приймав платонівське розрізнення між формою (ідеєю) та матерією, Арістотель відкидав ідею, що форми можуть існувати незалежно від матерії, стверджуючи натомість, що форма і матерія є взаємозалежними. Ця дискусія стала центральною для проблеми універсалій, яку згодом обговорювали багато філософів. У метафізиці Арістотель запропонував систему основних категорій буття як засіб класифікації та аналізу різних аспектів існування. Він також увів поняття чотирьох причин, щоб пояснити, чому в природі відбуваються зміни та рух. Наприклад, згідно з його телеологічною причиною, все в природі має мету або ціль, до якої воно рухається. Етичне вчення Арістотеля підкреслює, що доброчесне життя полягає у вихованні чеснот задля досягнення евдемонії — людського процвітання. У логіці, він кодифікував правила правильних висновків, заклавши основу формальної логіки, яка впливала на філософію протягом багатьох століть.

Елліністичний та римський періоди

Після Арістотеля антична філософія пережила піднесення ширших філософських напрямів, таких як епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм, які разом відомі як елліністичні школи думки. Ці напрями зосереджувалися переважно на питаннях етики, фізики, логіки та епістемології. Цей період розпочався зі смертю Александра Македонського у 323 р. до н. е. і мав свій основний вплив до кінця Римської республіки у 31 р. до н. е.

Епікурейці розвинули й удосконалили ідею Демокріта про те, що природа складається з неподільних атомів. В етиці вони розглядали насолоду як найвище благо, проте відкидали уявлення про те, що розкіш і потурання чуттєвим задоволенням ведуть до тривалого щастя. Натомість вони відстоювали виважену форму гедонізму, за якої просте життя, позначене спокоєм і душевною рівновагою, є найкращим шляхом до щастя.

Стоїки відкидали гедоністичне світобачення, стверджуючи, що бажання й відрази є перешкодами для життя відповідно до розуму та чесноти. Щоб подолати ці бажання, вони пропагували самовладання та ставлення байдужості.

Скептики зосереджувалися на тому, як судження та переконання впливають на добробут. Вони стверджували, що догматичні переконання спричиняють емоційні потрясіння, і радили утримуватися від суджень у питаннях, де неможливо досягти певності. Деякі скептики йшли ще далі, вважаючи, що таке утримання від суджень має стосуватися всіх переконань, припускаючи, що будь-яка форма знання є неможливою.

Школа неоплатонізму, яка виникла наприкінці античної епохи, бере свій початок у III столітті нашої ери і досягає розквіту в VI столітті нашої ери. Неоплатонізм успадкував багато ідей Платона й Арістотеля, творчо переосмисливши їх. Його центральна доктрина постулює існування трансцендентної та невимовної сутності, відповідальної за все суще, яку називають «Єдиним» або «Благом». З Єдиного постає Розум, що споглядає Єдине, а з нього, своєю чергою, виникає Душа, яка породжує матеріальний світ. Серед впливових неоплатоніків — Плотін (204—270 н. е.) та його учень Порфирій (234—305 н. е.).

Середньовіччя

Середньовічний період у західній філософії почався між 400 і 500 рр. н. е. і завершився між 1400 і 1500 рр. н. е. Головною відмінністю цього періоду від попередніх філософських традицій був наголос на релігійній думці. Християнський імператор Юстиніан наказав закрити філософські школи, зокрема і академію Платона. Унаслідок цього інтелектуальна діяльність зосередилася в межах Церкви, а відхилення від офіційної доктрини супроводжувалося значним ризиком. Через ці зміни деякі дослідники вважають цю епоху «темним віком» порівняно з попереднім і наступним періодами. Центральними темами цього часу були проблема універсалій, природа Бога, докази існування Бога та співвідношення розуму й віри. Рання середньовічна доба перебувала під значним впливом філософії Платона, тоді як у пізніший період домінували ідеї Арістотеля.

Аврелій Августин (354—430 рр. н. е.) перебував під глибоким впливом платонізму й використав цей підхід для тлумачення та пояснення ключових понять і проблем християнської доктрини. Він прийняв неоплатонічну ідею про те, що Бог, або першоджерело, є добрим і водночас незбагненним. Це спонукало його звернутися до проблеми зла, а саме до питання, як зло може існувати у світі, створеному благим, всезнаючим і всемогутнім Богом. Пояснення Августина зосереджувалося на концепції свободи волі: Бог, за його твердженням, наділив людей здатністю обирати між добром і злом, а також відповідальністю за цей вибір. Августин також зробив значний внесок в інші галузі, зокрема у формулювання доказів існування Бога, розроблення теорії часу та вчення про справедливу війну.

Боецій (477—524 рр. н. е.) виявляв глибокий інтерес до грецької філософії. Він переклав багато праць Арістотеля та прагнув інтегрувати та узгодити їх із християнською доктриною. Боецій розглядав проблему універсалій та розробив теорію для гармонізації поглядів Платона та Арістотеля. Він стверджував, що універсалії в одному сенсі існують у розумі без матерії в одному сенсі, але в іншому — існують у матеріальних речах. Ця ідея вплинула на подальші середньовічні дискусії щодо проблеми універсалій, спонукавши номіналістів стверджувати, що універсалії існують лише в розумі. Боецій також досліджував проблему Трійці, розглядаючи християнське вчення про те, як Бог може існувати одночасно як три особи — Отець, Син і Святий Дух.

Схоластика

Пізній етап середньовічного періоду був позначений домінуванням схоластики — філософського методу, що перебував під сильним впливом арістотелівської філософії та характеризувався систематичним і методологічним дослідженням. Посилений інтерес до Арістотеля в цей період був значною мірою зумовлений арабо-перською традицією, яка зберегла, переклала та інтерпретувала багато його праць, які були втрачені в західному світі.

Ансельм Кентерберійський (1033—1109 рр.) часто вважається засновником схоластики. Він розглядав розум і віру як взаємодоповнювальні складники, кожен з яких залежить від іншого для повнішого розуміння. Ансельм найбільш відомий своїм онтологічним доказом існування Бога, у якому він визначав Бога як найвеличнішу з мислимих істот і стверджував, що така істота повинна існувати поза розумом. Він постулював, що якби Бог існував лише в думці, то він не був би найвеличнішою з мислимих істот, оскільки істота, яка існує в реальності, більша за ту, яка існує лише в думці. П'єр Абеляр (1079—1142) так само наголошував на гармонії між розумом і вірою, стверджуючи, що обидва походять з одного божественного джерела, а тому не можуть суперечити одне одному. Абеляр також був відомий своїм номіналізмом, згідно з яким універсалії існують лише як ментальні конструкції.

Тома Аквінський розробив всеохопну систему схоластичної філософії.

Тома Аквінський (1224—1274 рр. н. е.) часто вважається найвпливовішим середньовічним філософом. Спираючись на арістотелізм, Аквінський розробив комплексну систему схоластичної філософії, що охоплювала такі галузі, як метафізика, теологія, етика та політична теорія. Багато його ідей були зібрані у фундаментальній праці «Сума теології». Ключовою метою у творіннях Аквінського було показати, як віра і розум діють у гармонії. Він стверджував, що розум підтримує й підкріплює християнські догмати, однак віра в Боже одкровення все ж необхідна, оскільки сам розум не здатний осягнути всі істини. Це особливо стосується тверджень, таких як вічність світу та складний взаємозв'язок між Богом і Його творінням. У метафізиці Аквінський постулював, що кожна річ має два аспекти: сутність і існування. Розуміння речі передбачає осягнення її сутності, що можливе без усвідомлення того, чи існує вона насправді. Проте у випадку з Богом Аквінський твердив, що його існування тотожне Його сутності, що робить Бога унікальним. В етиці Аквінський уважав, що моральні принципи вкорінені в людській природі. Він вважав, що етика полягає у прагненні до добра, а людина як раціональна істота має природну схильність прагнути добра. У природній теології відомі п'ять доказів існування Бога Аквінського є п'ятьма аргументами на користь існування Бога.

Дунс Скот (1266—1308 рр. н. е.) критично осмислював багато ідей Томи Аквінського. У метафізиці Скот відкинув твердження Аквінського про реальне розмежування між сутністю та існуванням. Натомість він стверджував, що це розрізнення є лише формальним, тобто сутність і існування — це два аспекти речі, які неможливо відокремити. Крім того, Скот висунув твердження, що кожна окрема сутність має унікальну індивідуальність, відому як гецейність, яка вирізняє її з-поміж інших сутностей того самого виду.

Вільям Оккам (1285—1347 рр.) — один із останніх філософів-схоластів. Він відомий формулюванням методологічного принципу, відомого як «бритва Оккама», який застосовується для вибору між конкуруючими поясненнями одного й того самого явища. «Бритва Оккама» стверджує, що слід надавати перевагу найпростішому поясненню — тому, яке передбачає існування меншої кількості сутностей. Оккам застосовував цей принцип для аргументації на користь номіналізму та проти реалізму щодо універсалій, стверджуючи, що номіналізм є простішим поясненням, оскільки не потребує припущення про самостійне існування універсалій.

Відродження

Період Відродження розпочався у середині XIV століття й тривав до початку XVII століття. Цей культурний та інтелектуальний рух зародився в Італії та поступово поширився на інші регіони Західної Європи. Ключовими рисами Відродження були відновлений інтерес до давньогрецької філософії та становлення гуманізму, а також зміщення уваги в бік наукового пізнання. Це являло собою помітний відхід від середньовічного періоду, який був зосереджений переважно на релігійних і схоластичних традиціях. Ще однією важливою зміною було те, що інтелектуальна діяльність більше не була так тісно пов'язана з Церквою, як раніше; більшість вчених цього періоду не були священнослужителями.

Важливим аспектом відродження давньогрецької філософії в епоху Відродження стало відновлене зацікавлення вченням Платона. Цей платонізм епохи Відродження залишався у межах християнської теології та часто мав на меті показати, що філософія Платона сумісна з християнськими доктринами та може бути до них застосована. Наприклад, Марсіліо Фічіно (1433—1499) стверджував, що душі є ланкою між сферою платонівських ідей та світом чуттєвого досвіду. Згідно з Платоном, любов можна розуміти як драбину, що веде до вищих рівнів пізнання. Фічіно інтерпретував цю ідею в інтелектуальному сенсі, розглядаючи її як спосіб наблизитися до Бога через любов до знання.

Повернення інтересу до давньогрецької філософії в епоху Відродження не обмежувалося лише платонізмом; воно також охоплювало й інші школи думки, такі як скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм. Це повернення інтересу було тісно пов'язане з піднесенням гуманізму епохи Відродження — світогляду, зосередженого на людині, який високо цінував академічні дисципліни, що вивчають людське суспільство і культуру. Ця зміна перспективи також включала бачення людей як справжніх особистостей. Хоча гуманізм епохи Відродження не був насамперед філософським рухом, він спричинив численні соціальні й культурні зміни, які вплинули на філософську діяльність. Ці зміни супроводжувалися також зростанням інтересу до політичної філософії. Нікколо Макіавеллі (1469—1527) стверджував, що ключовою відповідальністю правителів є забезпечення стабільності й безпеки. На його думку, вони повинні ефективно керувати на благо держави в цілому, навіть якщо суворі обставини вимагають застосування сили та безжальних дій. На противагу цьому, Томас Мор (1478—1535) уявляв ідеальне суспільство, що характеризується суспільною власністю, егалітаризмом і відданістю громадському служінню.

Епоха Відродження також стала свідком різноманітних розробок у філософії природи та науки, які допомогли закласти основу для наукової революції. Одним із таких досягнень був наголос на емпіричному спостереженні в науковому дослідженні. Іншим була ідея про те, що для розуміння цих спостережень слід застосовувати математичні пояснення. Френсіса Бекона (1561—1626 рр. н. е.) часто вважають перехідною фігурою між епохою Відродження та Новим часом. Він прагнув здійснити революцію в логіці та науковому методі у своєму творі Novum Organum, який був задуманий як заміна впливових праць Арістотеля про логіку. У своїй роботі Бекон, зокрема, розглядав роль індуктивного мислення в емпіричному пізнанні, яке передбачає виведення загальних закономірностей на основі численних окремих спостережень. Ще однією ключовою перехідною постаттю був Галілео Галілей (1564—1642 рр. н. е.), який відіграв вирішальну роль у коперниківській революції, стверджуючи, що в центрі Сонячної системи перебуває Сонце, а не Земля.

Ранній новий період

Філософія раннього нового періоду охоплює XVII та XVIII століття. Філософів цього часу традиційно поділяють на емпіриків та раціоналістів. Однак сучасні історики стверджують, що таке розмежування не є однозначним, а радше демонструє поступову градацію поглядів. Обидві школи мали спільну мету — встановити чіткий, суворий і систематичний метод дослідження. Такий філософський наголос на методі відображав прогрес, що одночасно відбувався під час наукової революції.

Емпіризм і раціоналізм відрізняються типом методу, який вони пропонують. Емпіризм зосереджується на чуттєвому досвіді як основі пізнання. На противагу цьому, раціоналізм наголошує на розумі, зокрема на принципах несуперечності та достатньої підстави, а також на переконанні в існуванні вроджених знань. Хоча акцент на методі вже був передбачений у думці епохи Відродження, він набув повного визнання лише на початку Нового часу.

У другій половині цього періоду виник рух Просвітництва, який спирався на ці філософські досягнення, щоб кинути виклик традиційним авторитетам та водночас утверджувати прогрес, індивідуальну свободу і права людини.

Емпіризм

Джона Лока іноді вважають батьком емпіризму.

У ранній новий період емпіризм переважно асоціювався з британською філософією. Джон Лок (1632—1704) часто розглядається як батько емпіризму. У своїй праці Есе про людське розуміння він відкинув уявлення про вроджене знання і стверджував, що все знання походить із досвіду. Він наполягав, що розум при народженні є «чистим аркушем» і спирається цілковито на чуттєвий досвід для набуття ідей. Лок розрізняв первинні якості, які, на його думку, притаманні зовнішнім об'єктам та існують незалежно від спостерігача, і вторинні якості — здатність предметів викликати відчуття у спостерігачів.

Джордж Барклі (1685—1753) перебував під сильним впливом Лока, але запропонував більш радикальну форму емпіризму. Він розвинув форму ідеалізму, надаючи пріоритет сприйняттям і ідеям над матеріальними об'єктами. Барклі стверджував, що об'єкти існують лише настільки, наскільки вони сприймаються розумом, що приводить до висновку про відсутність реальності, незалежної від сприйняття.

Дейвід Г'юм (1711—1776) також підтримував емпіричний принцип, згідно з яким знання походить із чуттєвого досвіду. Однак він розвинув цю ідею далі, стверджуючи, що неможливо з упевненістю знати, що одна подія є причиною іншої. На думку Г'юма, зв'язок між причиною і наслідком неможливо сприйняти безпосередньо. Натомість розум спостерігає послідовні закономірності між подіями і формує звичку очікувати певних результатів на основі попереднього досвіду.

Емпіризм, який пропагували Г'юм та інші філософи, справив значний вплив на розвиток наукового методу, зокрема на його наголос на спостереженні, експерименті та ретельному тестуванні.

Раціоналізм

Згідно з раціоналізмом Готфріда Вільгельма Лейбніца, принцип достатньої підстави стверджує, що все має причину.

Ще однією домінуючою школою думки цього періоду був раціоналізм. Рене Декарт (1596—1650) відіграв ключову роль у його розвитку. Він прагнув встановити абсолютно достовірне знання та застосовував методичний сумнів, піддаючи сумніву всі свої переконання, щоб знайти незаперечну основу для знання. Він відкрив цю основу у твердженні «Я мислю, отже існую». Декарт використовував різні раціоналістичні принципи, зокрема акцент на дедуктивному мисленні, щоб вибудувати на цій основі всеохопну філософську систему. Його філософія ґрунтується на субстанційному дуалізмі, згідно з яким розум і тіло є окремими, незалежними сутностями, що співіснують.

Раціоналістична філософія Бенедикта Спінози (1632—1677) надавала ще більшого значення дедуктивному міркуванню. Він розробив і застосовував так званий геометричний метод для побудови своєї філософської системи. Цей метод починається з невеликої кількості очевидних аксіом і переходить до виведення всеосяжної філософської системи за допомогою дедукції. На відміну від Декарта, Спіноза доходить до метафізичного монизму, стверджуючи, що у Всесвіті існує лише одна субстанція. Іншим впливовим раціоналістом був Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716). Його принцип достатньої підстави постулює, що все має причину або пояснення. Лейбніц використав цей принцип для розробки своєї метафізичної системи, відомої як монадологія.

Просвітництво та інша філософія пізнього модерну

У другій половині модерної доби постає культурний та інтелектуальний рух, відомий як Просвітництво. Спираючись як на емпіризм, так і на раціоналізм, цей рух кидає виклик традиційним авторитетам і заохочує прагнення до знання. Він виступав за індивідуальну свободу та вирізнявся оптимістичним поглядом на прогрес і потенціал суспільного вдосконалення. Іммануїл Кант (1724—1804) був одним із центральних мислителів епохи Просвітництва. Він наголошував на ролі розуму в пізнанні світу та використовував його для критики догматизму та сліпої покори владі. Кант прагнув синтезувати емпіризм і раціоналізм у всеохопній філософській системі. Його трансцендентальний ідеалізм досліджував те, як розум через свої наперед задані категорії формує людський досвід реальності. В етиці він розробив деонтологічну моральну систему, засновану на категоричному імперативі, який визначає універсальні моральні обов'язки. Серед інших важливих філософів Просвітництва були Вольтер (1694—1778), Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1755) та Жан-Жак Руссо (1712—1778).

Політична філософія цього періоду формувалася під впливом праць Томаса Гоббса (1588—1679), зокрема його книги Левіафан. Гоббс мав песимістичне бачення природного стану людини, стверджуючи, що він передбачає війну всіх проти всіх. На думку Гоббса, мета громадянського суспільства — уникнути цього стану хаосу. Це досягається через суспільний договір, в якому індивіди передають частину своїх прав центральній та надзвичайно могутній владі в обмін на захист від зовнішніх загроз. Жан-Жак Руссо також осмислював політичне життя через концепцію суспільного договору, але його політичні погляди істотно різнилися через більш позитивну оцінку людської природи. Погляди Руссо привели його до відстоювання демократії.

XIX століття

XIX століття було насиченим і різноманітним періодом в історії філософії, протягом якого термін «філософія» набув того характерного значення, яке він має сьогодні: дисципліна, відокремлена від емпіричних наук і математики. У цей період можна окреслити приблизний поділ на два типи філософських підходів. Одні філософи, як-от представники німецького та британського ідеалізму, прагнули створити всеохопні та комплексні системи. На противагу цьому інші мислителі, такі як Бентам, Мілль та американські прагматисти, зосереджувалися на конкретніших питаннях, що стосувалися окремих галузей, зокрема етики та епістемології.

Серед найвпливовіших філософських шкіл цього періоду був німецький ідеалізм — традиція, започаткована Іммануїлом Кантом, який стверджував, що концептуальна діяльність суб'єкта завжди частково частково основу досвіду й знання. Наступні німецькі ідеалісти критикували те, що вони вважали теоретичними проблемами дуалізму Канта і суперечливим статусом «речі в собі». Вони прагнули знайти єдиний об'єднувальний принцип як основу всієї реальності. Йоганн Ґотліб Фіхте (1762—1814) визначав цей принцип як діяльність суб'єкта, або трансцендентального его, яке постулює як саме себе, так і свою протилежність. Фрідріх Вільгельм Шеллінґ (1775—1854) відкинув таку зосередженість на его, натомість запропонував абстрактніший принцип, відомий як абсолют або світова душа, як основу свідомості та природи.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розвинув філософію абсолютного ідеалізму.

Філософію Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831) часто описують як кульмінацію цієї традиції. Гегель реконструював філософську історію, у якій мірилом прогресу є актуалізація свободи. Він застосував це не лише до політичного життя, а й до філософії, яка, за його твердженням, спрямована на самопізнання, що характеризується тотожністю суб'єкта й об'єкта. Його термін для цього — «абсолют», оскільки таке знання — досягнуте через мистецтво, релігію та філософію — є повністю самообумовленим.

Іншими впливовими інтелектуальними течіями цього періоду були історизм і неокантіанство. Історицисти, такі як Йоганн-Готфрід Гердер, наголошували на правомірності й унікальному характері історичного знання про окремі події, протиставляючи його універсальному знанню про вічні істини. Неокантіанство було різноманітним філософським рухом, що відроджував і переосмислював ідеї Канта.

Британський ідеалізм розвинувся пізніше, у XIX столітті, і зазнав сильного впливу Гегеля. Наприклад, Френсис Герберт Бредлі (1846—1924) стверджував, що реальність є всеохопною тотальністю буття, ототожненою з абсолютним духом. Він також відомий твердженням, що зовнішні відношення не існують.

Карл Маркс (1818—1883) був іншим філософом, натхненним ідеями Гегеля. Він застосував їх до історичного розвитку суспільства на основі класової боротьби. Однак він відкинув ідеалістичне бачення на користь діалектичного матеріалізму, який стверджує, що фундаментальною рушійною силою історичного процесу є економіка, а не дух. Марксистська філософія мала особливо сильний вплив на російську та китайську думку.

Артур Шопенгауер (1788—1860) припустив, що основним принципом усієї реальності є воля, яку він розумів як ірраціональну й сліпу силу. Під впливом індійської філософії він сформував песимістичне світобачення, дійшовши висновку, що прояви волі неминуче ведуть до страждання. Він мав глибокий вплив на Фрідріха Ніцше, який розглядав волю до влади як фундаментальну рушійну силу природи. Ніцше використовував це поняття, щоби критично переосмислити багато релігійних і філософських ідей, стверджуючи, що вони були завуальованими спробами здобути владу, а не проявами чистого духовного поступу.

У сфері етики Джеремі Бентам (1748—1832) розвинув філософію утилітаризму. Він стверджував, що правильність дії залежить від її корисності, тобто від того, яке задоволення чи страждання вона спричиняє. Метою дій, за Бентамом, є максимізація щастя або досягнення «найбільшого блага для найбільшої кількості» людей. Його учень Джон Стюарт Мілл (1806—1873) став одним із головних прихильників утилітаризму, додатково уточнивши теорію твердженням, що важливою є не лише кількість задоволення і страждання, а й їхня якість.

Наприкінці XIX століття в Сполучених Штатах виникла філософія прагматизму. Прагматисти оцінюють філософські ідеї на основі їхньої корисності та ефективності у спрямуванні дії. Чарлз Сандерс Пірс (1839—1914) зазвичай вважається засновником прагматизму. Він стверджував, що значення ідей і теорій полягає в їхніх практичних і спостережуваних наслідках. Наприклад, сказати, що об'єкт є твердим, означає, на практичному рівні, що його важко зламати, проколоти або подряпати. Пірс наполягав, що справжнє переконання — це стале переконання, яке працює, навіть якщо його доведеться переглянути в майбутньому. Його прагматична філософія здобула ширшу популярність завдяки його довічному другу Вільяму Джеймсу (1842—1910), який застосував ідеї Пірса до психології. Джеймс стверджував, що значення ідеї полягає в її емпіричних наслідках, і відкидав уявлення про те, що досвід є ізольованою подією, натомість запропонувавши концепцію потоку свідомості.

XX століття

Філософію ХХ століття зазвичай поділяють на дві головні традиції: аналітичну філософію та континентальну філософію. Аналітична філософія домінувала в англомовних країнах і наголошувала на ясності та точності мови. Вона часто використовувала такі інструменти, як формальна логіка та лінгвістичний аналіз, щоб досліджувати традиційні філософські проблеми в галузях метафізики, епістемології, філософії науки та етики. Континентальна філософія була більш поширеною в європейських країнах, особливо в Німеччині та Франції. Це загальний термін без точно встановленого значення, який охоплює такі філософські рухи, як феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, деконструкція, критична теорія, та психоаналітична теорія.

Інтерес до академічної філософії стрімко зріс у ХХ столітті, про що свідчить зростання кількості філософських публікацій і збільшення числа філософів, які працювали в академічних установах. Іншою зміною цього періоду була зростаюча присутність жінок-філософів. Втім, попри цей поступ, жінки все ще залишалися недостатньо представленими в галузі.

Симона де Бовуар була однією з філософів, відповідальних за піднесення фемінізму.

Деякі напрями філософської думки ХХ століття не вписуються чітко ні в аналітичну, ні в континентальну традиції. Прагматизм розвинувся зі своїх витоків XIX століття завдяки таким науковцям, як Річард Рорті (1931—2007) та Гіларі Патнем (1926—2016). Його було застосовано до нових сфер дослідження, таких як епістемологія, політика, освіта та соціальні науки.

У ХХ столітті також відбувся підйом фемінізму у філософії, який досліджує та критикує традиційні припущення й владні структури, що ставлять жінок у невигідне становище. Серед видатних феміністичних філософів — Симона де Бовуар (1908—1986), Марта Нусбаум (1947 р.н.), та Джудіт Батлер (1956 р.н.).

Аналітична філософія

Джордж Мур (1873—1958) був одним із засновників аналітичної філософії. Він наголошував на важливості здорового глузду та використовував його, щоб аргументувати проти радикальних форм філософського скептицизму. Мур мав особливий вплив у галузі етики, де стверджував, що наші дії мають сприяти добру. Він наполягав, що поняття «добро» неможливо визначити через інші поняття і що пізнати, чи є щось добрим, можна за допомогою інтуїції.

Готлоб Фреге був одним із піонерів аналітичної філософії.

Готлоб Фреге (1848—1925) був ще одним піонером аналітичної традиції. Його розробка сучасної символічної логіки мала значний вплив на подальших філософів, навіть поза межами логіки. Фреге застосував ці досягнення у своїй спробі довести, що арифметику можна звести до логіки — теза, відома як логіцизм. Логіцистський проєкт Бертрана Рассела (1872—1970) був навіть амбітнішим, оскільки охоплював не лише арифметику, а й геометрію та аналіз. Хоча їхні спроби були дуже плідними, вони не досягли повного успіху, адже потрібні додаткові аксіоми, що виходять за межі логіки. У філософії мови впливовою стала теорія означених дескрипцій Рассела. Вона пояснює, як осмислити парадоксальні вислови на зразок «нинішній король Франції», що не позначають жодної реально існуючої сутності. Рассел також розробив теорію логічного атомізму, яку згодом доопрацював його учень Людвіг Вітгенштайн (1889—1951). Згідно з ранньою філософією Вітгенштайна, представленою в праці «Логіко-філософський трактат», світ складається з безлічі атомарних фактів. Світ і мова мають однакову логічну структуру, що уможливлює репрезентацію цих фактів за допомогою висловлювань. Незважаючи на вплив цієї теорії, у своїй пізній філософії Вітгенштайн відмовився від неї. Натомість він стверджував, що мова складається з різних ігор, кожна з яких має свої правила та конвенції. Згідно з цим поглядом, значення визначається вживанням, а не посиланням на факти.

Логічний позитивізм розвивався паралельно з цими ідеями та перебував під значним впливом емпіризму. Він в першу чергу пов'язаний з Віденським гуртком і зосереджувався на логічному аналізі та емпіричній перевірці. Одним із його видатних представників був Рудольф Карнап (1891—1970), який захищав принцип верифікації. Цей принцип стверджує, що висловлювання є позбавленим змісту, якщо його неможливо перевірити за допомогою чуттєвого досвіду або законів логіки. Карнап використовував цей принцип для загального заперечення дисципліни метафізики. Однак пізніше цей принцип був підданий критиці учнем Карнапа, Віллардом ван Орманом Квайном (1908—2000) як один із догматів емпіризму. Центральною ідеєю філософії Квайна був натуралізм, який він розумів як твердження, що природничі науки забезпечують найбільш надійну основу для розуміння світу. Він використовував цей погляд, щоб стверджувати, що математичні сутності мають реальне існування оскільки є незамінними для науки.

Пізня філософія Вітгенштайна стала частиною філософії звичайної мови, яка аналізувала повсякденну мову, щоб зрозуміти філософські поняття й проблеми. Теорія мовленнєвих актів Джона Ленгшо Остіна (1911—1960) була впливовим раннім внеском у цю галузь. Іншими визначними постатями цієї традиції є Гілберт Райл (1900—1976) та Пітер Стросон (1919—2006). Зміщення акценту на роль мови відоме як лінгвістичний поворот.

Річард Мервін Гейр (1919—2002) та Джон Леслі Макі (1917—1981) були впливовими етичними філософами аналітичної традиції, а Джон Роулз (1921—2002) та Роберт Нозік (1938—2002) зробили значний внесок у політичну філософію.

Континентальна філософія

Мартін Гайдеґґер зробив внесок у феноменологію, герменевтику та екзистенціалізм.

Феноменологія була важливим раннім рухом у традиції континентальної філософії. Вона мала на меті надати неупереджений опис людського досвіду з суб'єктивної точки зору, використовуючи цей опис як метод для аналізу й оцінки філософських проблем у різних галузях, таких як епістемологія, онтологія, філософія свідомості та етика. Засновником феноменології був Едмунд Гуссерль (1859—1938), який наголошував на важливості відкидання всіх попередніх переконань для досягнення чистого й неупередженого опису досвіду в його безпосередньому перебігу. Його учень Мартін Гайдеґґер (1889—1976) перейняв цей метод і перетворив його на підхід, який назвав фундаментальною онтологією. Гайдеґґер досліджував, як людське попереднє розуміння реальності формує досвід та взаємодію зі світом. Він стверджував, що чистого опису недостатньо для феноменології, і його слід супроводжувати інтерпретацією, щоб виявляти та уникати можливих непорозумінь. Цей напрямок думки продовжив його учень Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900—2002), який вважав, що людське попереднє розуміння є динамічним і змінюється в процесі інтерпретації. Ґадамер пояснював цей процес як злиття горизонтів, що передбачає взаємодію між поточним горизонтом інтерпретатора та горизонтом об'єкта інтерпретації.

Ще одним впливовим аспектом філософії Гайдеґґера є його зосередженість на тому, як людина піклується про світ. Він досліджував, як це піклування пов'язане з такими явищами, як тривога та автентичність. Ці ідеї вплинули на Жана-Поля Сартра (1905—1980), який розвинув філософію екзистенціалізму. Екзистенціалісти вважають, що людина є фундаментально вільною та відповідальною за свій вибір. Вони також стверджують, що життя не має наперед заданої мети, а акт обрання власного шляху без такої керівної мети може спричиняти тривогу. Ідея про те, що всесвіт є внутрішньо позбавленим мети, була особливо підкреслена мислителями-абсурдистами, такими як Альбер Камю (1913—1960).

Критична теорія виникла в першій половині ХХ століття в рамках Франкфуртської школи філософії. Це напрям соціальної філософії, що має на меті рефлексивну оцінку та критику суспільства і культури. На відміну від традиційної теорії, її завдання полягає не лише в розумінні й поясненні, а й у здійсненні практичних змін — насамперед емансипації людей та їхньому звільненні від панування й пригнічення. До ключових тем критичної теорії належать влада, нерівність, соціальна справедливість і роль ідеології. Серед найвідоміших представників — Теодор Адорно (1903—1969), Макс Горкгаймер (1895—1973) та Герберт Маркузе (1898—1979).

Друга половина ХХ століття в континентальній філософії була позначена критичним ставленням до багатьох традиційних філософських понять і припущень, таких як істина, об'єктивність, універсальні пояснення, розум і прогрес. Цей світогляд іноді називають постмодернізмом. Мішель Фуко (1926—1984) досліджував взаємозв'язок між знанням і владою, стверджуючи, що знання завжди формується владою. Жак Дерріда (1930—2004) розробив філософію деконструкції, метою якої є виявлення прихованих суперечностей у філософських текстах шляхом руйнування опозицій, на яких вони спираються, зокрема опозиції між присутністю і відсутністю або між суб'єктом і об'єктом. Жиль Делез (1925—1995) спираючись на психоаналітичну теорію, піддав критиці й переосмислив традиційні поняття, такі як бажання, суб'єктивність, ідентичність і знання.

Арабо-перська філософія

Арабо-перська філософія — це філософська традиція, пов'язана з інтелектуальною та культурною спадщиною регіонів, де використовувалися арабська й перська мови. Цю традицію також часто називають ісламською філософією або філософією ісламського світу.

Класичний період арабо-перської філософії розпочався на початку IX століття н. е., приблизно через 200 років після смерті Магомета. Він тривав до кінця XII століття н. е. й був невід'ємною складовою Золотої доби ісламу. Ранній класичний період, що передував творчості Авіценни, був зосереджений насамперед на перекладі та тлумаченні давньогрецької філософії. Пізній класичний період, що настав після Авіценни, формувався під впливом осмислення його всеосяжної філософської системи.

Арабо-перська філософія справила глибокий вплив на західну філософію. У ранньому середньовіччі багато грецьких текстів були недоступні в Західній Європі. Вони стали доступними в пізньому середньовіччі значною мірою завдяки їх збереженню та поширенню в межах арабо-перської інтелектуальної традиції.

Калам і ранній класичний період

Рання арабська інтелектуальна традиція до класичного періоду характеризувалася різноманітними богословськими дискусіями, зосередженими передусім на з'ясуванні правильного тлумачення ісламського одкровення. Деякі історики розглядають її як частину арабо-перської філософії, тоді як інші проводять вужче розмежування між богослов'ям (каламом) і власне філософією (фальсафою). Богослови, які неявно приймали істинність одкровення, обмежували свої дослідження релігійною проблематикою, зокрема доказами існування Бога. Філософи ж, натомість, досліджували значно ширше коло питань, у тому числі й ті, що безпосередньо не висвітлюються у священних текстах.

Ранній класичний період арабо-перської філософії зазнав сильного впливу античної грецької філософії, насамперед творів Арістотеля, а також інших мислителів, зокрема Платона. Цей вплив здійснювався як через переклади, так і через ґрунтовні коментарі. Ключовою мотивацією цього процесу було прагнення інтегрувати та узгодити грецьку філософію з ісламською думкою. Ісламські філософи наголошували на ролі раціонального пізнання й досліджували способи гармонізації розуму та одкровення.

Аль-Кінді спирався на Арістотеля та неоплатонізм у формуванні своєї ісламської філософії.

Аль-Кінді (801—873) часто вважають першим філософом цієї традиції — на відміну від більш богословських праць його попередників. Він наслідував Арістотеля, розглядаючи метафізику як першу філософію та найвищу науку. З його богословської перспективи метафізика вивчає сутність і атрибути Бога. Він звертався до вчення Плотіна про Єдине щоб обґрунтувати єдність і досконалість Бога. Для аль-Кінді Бог еманує Всесвіт, «приводячи буття з небуття». У галузі психології він обстоював дуалізм, чітко розрізняючи безсмертну душу та смертне тіло. Аль-Кінді був надзвичайно плідним автором і за своє життя створив близько 270 трактатів.

Аль-Фарабі (прибл. 872—950), який зазнав значного впливу Аль-Кінді, прийняв його еманатистську теорію творіння. Аль-Фарабі стверджував, що філософія, а не теологія, є найкращим шляхом до істини. Його зацікавлення логікою принесло йому почесне звання «Другого Вчителя» після Арістотеля. Він дійшов висновку, що логіка має універсальний характер і становить основу всієї мови та мислення, що контрастує з окремими уривками з Корану, які відводять цю роль арабській граматиці. У своїй політичній філософії Аль-Фарабі підтримував платонівську ідею про те, що найкращим правителем є філософ-цар. Він розглядав чесноти, якими має володіти такий правитель, завдання, які він повинен виконувати, а також причини, з яких цей ідеал рідко втілюється на практиці. Аль-Фарабі також запропонував впливову класифікацію різних наук і галузей пізнання.

Пізня класика

Авіценна (980—1037), спираючись на філософії давніх греків і Аль-Фарабі, розробив цілісну філософську систему, спрямовану на надання холістичного та раціонального розуміння реальності, яке охоплює науку, релігію й містицизм. Він розглядав логіку як основу раціонального пізнання. У галузі метафізики Авіценна стверджував, що субстанції можуть існувати самостійно, тоді як акциденції завжди залежать від чогось іншого у своєму існуванні. Наприклад, колір є акциденцією, яка для свого виявлення потребує тіла. Авіценна розрізняв дві форми буття: контингентне буття та необхідне буття. Він вважав, що Бог має необхідне буття, тобто існування Бога є внутрішньо притаманним і не залежить ні від чого іншого. Натомість усе інше у світі є контингентним, тобто має причину в Богові й залежить від нього у своєму існуванні. У психології Авіценна розглядав душі як субстанції, що надають життя істотам. Він поділяв душі на різні рівні: рослини мають найпростішу форму душі, тоді як душі тварин і людей володіють додатковими здатностями, такими як рух, відчуття та раціональне мислення. В етиці Авіценна обстоював прагнення до моральної досконалості, якої можна досягти, дотримуючись настанов Корану. Його філософська система справила глибокий вплив як на ісламську, так і на західну філософію.

Аль-Газалі (1058—1111) дуже критично ставився до раціоналістичного підходу Авіценни та його звернення до грецької філософії. Він скептично ставився до здатності розуму дійти істинного розуміння реальності, Бога та релігії. Філософію інших ісламських мислителів Аль-Газалі вважав проблематичною, описуючи її як хворобу. У своїй впливовій праці Непослідовність філософів він доводив, що багато філософських вчень сповнені суперечностей та несумісні з ісламською вірою. Водночас Аль-Газалі не відкидав філософію цілковито: він визнавав її цінність, але вважав, що вона має бути підпорядкована формі містичної інтуїції. Ця інтуїція, за Аль-Газалі, спиралася на безпосередній особистий досвід та духовне осяяння, які він вважав необхідними для досягнення глибшого розуміння реальності.

Аверроес (1126—1198) відкинув скептичний світогляд Аль-Газалі та прагнув продемонструвати гармонію між філософським прагненням до пізнання та духовними вимірами віри. Філософія Аверроеса значною мірою зазнала впливу Арістотеля, і він часто критикував Авіценну за надто велике відхилення від арістотелівського вчення. У галузі психології Аверроес висунув тезу про існування лише одного універсального інтелекту, спільного для всіх людей. Хоча праці Аверроеса не мали істотного впливу на подальший розвиток ісламської філософської традиції, вони справили значний вплив на європейську філософію.

Посткласичний період

Аверроеса часто вважають останнім великим філософом класичної доби ісламської філософії. Згідно з традиційним поглядом, посткласичний період був позначений занепадом на кількох рівнях. Цей занепад розуміють як у сенсі глобального впливу ісламу, так і в царині наукових і філософських досліджень в ісламському світі. Скептицизм аль-Газалі щодо сили розуму та ролі філософії відіграв значну роль у цьому процесі, спричинивши зміщення акценту в бік теології та релігійної доктрини. Однак деякі сучасні дослідники ставлять під сумнів масштаб так званого занепаду. Вони стверджують, що його доцільніше розуміти як зміну філософських інтересів, а не як прямий занепад. Згідно з цим поглядом, філософія не зникла, а була інтегрована в рамки теології й продовжила існувати в її межах.

Мулла Садра (1571—1636) часто вважається найвпливовішим філософом посткласичної доби. Він був визначною постаттю у філософсько-містичній школі, відомій як ілюмінаціонізм. Мулла Садра розглядав філософію як духовну практику, спрямовану на плекання мудрості та перетворення людини на мудреця. Його метафізична теорія буття мала особливо значний вплив. Він відкидав традиційне арістотелівське уявлення про те, що реальність складається зі статичних субстанцій із фіксованими сутностями. Натомість він обстоював філософію процесу, яка наголошує на безперервній зміні та новизні. Згідно з цим поглядом, творіння світу не є одноразовою подією в минулому, а триває постійно. Мулла Садра поєднав монізм і плюралізм, стверджуючи, що існує трансцендентна єдність буття, яка охоплює всі окремі сутності. Він також захищав панпсихізм, доводячи, що всі сущі мають свідомість різного ступеня.

Рух ісламського модернізму виник у ХІХ–ХХ століттях як відповідь на культурні зміни, спричинені модерністю, та на зростання впливу західної думки. Ісламські модерністи прагнули переосмислити роль традиційних ісламських доктрин і практик у сучасному світі. Вони намагалися інтерпретувати й адаптувати ісламські вчення так, щоб показати сумісність основних засад ісламу з модерними принципами, зокрема в таких сферах, як демократія, права людини, наука та реакція на колоніалізм.

Індійська філософія

Індійська філософія — це філософська традиція, що виникла на Індійському субконтиненті. Її можна поділити на три основні періоди: античний період, який тривав до кінця II століття до н. е., класичний і середньовічний період, що тривав до кінця XVIII століття н. е.; та модерний період, який настав після нього. Індійська філософія вирізняється глибоким зацікавленням природою абсолютної реальності, часто пов'язуючи цю тему з духовністю та порушуючи питання про те, як встановити зв'язок із божественним і досягти стану просвітлення. У цьому контексті індійські філософи нерідко виконували роль гуру, спрямовуючи духовних шукачів.

Індійська філософія традиційно поділяється на ортодоксальні та неортодоксальні школи думки, які називають астіка та настіка. Точні визначення цих термінів є предметом дискусій. Ортодоксальні школи зазвичай визнають авторитет Вед — релігійних священних текстів індуїзму — і схильні визнавати існування індивідуального «Я» (Атмана) та абсолютної реальності (Брахман). Виділяють шість ортодоксальних шкіл: ньяя, вайшешика, самкх'я, йога, міманса та веданта. Неортодоксальні школи визначаються «від супротивного» — як ті, що не дотримуються ортодоксальних поглядів. Основними неортодоксальними школами є буддизм та джайнізм.

Стародавній період

Уривок із Ріґведи, написаний санскритом.

Стародавній період індійської філософії розпочався приблизно близько 900 р. до н. е. і тривав до 200 р. до н. е. У цей час були складені Веди. Ці релігійні тексти складають основу значної частини індійської філософії, охоплюючи широкий спектр тем, зокрема гімни та ритуали. Особливий філософський інтерес становлять Упанішади — пізньоведійські тексти, у яких розглядаються глибокі філософські питання. Деякі науковці вважають Веди частиною власне філософії, тоді як інші розглядають їх як форму протофілософії. У цей період також з'явилися неведійські течії, такі як буддизм і джайнізм.

Упанішади вводять ключові поняття індійської філософії, такі як Атман і Брахман. Атман означає «я», тобто внутрішню сутність людини, яку розглядають як вічну душу, що становить основу кожної свідомої істоти. Брахман уособлює найвищу реальність і верховний принцип, що керує Всесвітом. Упанішади досліджують взаємозв'язок між Атманом і Брахманом, причому провідною ідеєю є те, що усвідомлення цього зв'язку є вирішальним кроком на духовному шляху до визволення. Деякі Упанішади пропагують аскетичний спосіб життя, наголошуючи на відстороненні від світу задля досягнення самопізнання. Інші, навпаки, підкреслюють активну залученість до світу, виходячи з переконання, що люди мають соціальні обов'язки перед своїми родинами та громадами. Ці обов'язки визначаються поняттям дгарми, яке змінюється залежно від соціального стану людини та етапу її життя. Ще однією впливовою ідеєю цього періоду є вчення про переродження, згідно з яким індивідуальні душі перебувають у коловороті реінкарнацій. Відповідно до цього переконання, вчинки людини в попередніх життях визначають обставини її майбутніх втілень — принцип, відомий як закон карми.

Хоча Веди мали широкий вплив, не всі індійські філософські традиції беруть з них свій початок. Наприклад, неведійські течії — буддизм і джайнізм — виникли у VI столітті до н. е. Ці рухи поділяли деякі ведійські вчення, зокрема уявлення про коло перероджень і важливість прагнення до визволення, але відкидали багато ритуалів і соціальну ієрархію, описані у Ведах. Буддизм був заснований Ґаутамою Сіддгартхою (563—483 до н. е.), який поставив під сумнів ведійську концепцію атмана, стверджуючи, що не існує постійного, незмінного «я». Він навчав, що віра в постійне «я» веде до страждання, а визволення можна досягти через усвідомлення відсутності такого постійного «я».

Джайнізм був заснований Магавірою (599—527 рр. до н. е.). Джайнізм наголошує на повазі до всіх форм життя — принципі, що виражається в його відданості ненасильству. Цей принцип забороняє завдавати шкоди або вбивати будь-яку живу істоту — як у вчинках, так і в думках. Ще одним центральним положенням джайнізму є вчення про неабсолютизм, яке стверджує, що реальність є складною й багатовимірною, а тому не може бути повністю охоплена жодною окремою точкою зору чи адекватно виражена мовою. Третім стовпом джайнізму є практика аскетизму або неприв'язаності, що полягає у відмові від матеріальних благ і бажань з метою уникнути емоційної залежності від них.

Класичний і середньовічний періоди

Класичний і середньовічний періоди в індійській філософії охоплюють приблизно час від 200 року до н. е. до 1800 року н. е. Деякі дослідники називають увесь цей проміжок «класичним періодом», тоді як інші поділяють його на два окремі етапи: класичний період — до 1300 року н. е., і середньовічний період — після цього. У першій половині цієї епохи сформувалися ортодоксальні школи індійської філософії, відомі як даршани. Їхні основоположні тексти зазвичай мають форму сутр — афористичних або стислих творів, у яких викладено основні філософські ідеї. Друга половина цього періоду характеризується докладними коментарями до цих сутр, покликаними надати розгорнуті пояснення та інтерпретації.

Санкх'я є найдавнішою з даршан. Це дуалістична філософія, яка стверджує, що реальність складається з двох фундаментальних начал: Пуруші, тобто чистої свідомості, і Пракріті, тобто матерії. Санкх'я навчає, що Пракріті характеризується трьома якостями, відомими як ґуни. Саттва уособлює спокій і гармонію, Раджас відповідає пристрасті та активності, а Тамас пов'язаний із невіданням і інертністю. Школа йоги спочатку формувалася як частина санкх'ї, а згодом стала самостійною школою. Вона ґрунтується на «Йога-сутрах» Патанджалі та наголошує на практиці фізичних поз і різних формах медитації.

Ньяя та Вайшешика — це дві інші важливі ортодоксальні школи. В епістемології ньяя стверджує, що існує чотири джерела пізнання: сприйняття, висновок, аналогічне міркування та свідчення. Школа Ньяя особливо відома своєю теорією логіки, яка наголошує, що висновок залежить від попереднього сприйняття та має на меті створення нового знання, як-от розуміння причини явища, що спостерігається. Вайшешика, з іншого боку, славиться своєю атомістичною метафізикою. Хоча Ньяя та Вайшешика спочатку були окремими школами, згодом вони тісно переплелися і часто розглядалися як єдина традиція.

Школи Веданти та Міманси зосереджуються передусім на тлумаченні ведичних писань. Веданта головним чином звертається до Упанішад, обговорюючи метафізичні вчення та досліджуючи можливості пізнання й звільнення. Натомість Міманса більшою мірою зосереджена на ритуальних практиках, викладених у Ведах.

Буддійська філософія також розквітла в цей період, що привело до формування чотирьох основних шкіл індійського буддизму: сарвастівада, саутрантіка, мадг'яміка та Йогачара. Хоча ці школи погоджуються щодо базових учень Ґаутами Будди, вони розходяться в низці ключових положень. Школа сарвастівади дотримується погляду, що «все існує», включно з минулими, теперішніми й майбутніми сущими. Цей погляд відкидає школа саутрантіка, яка стверджує, що існує лише теперішнє. Школа мадг'яміка, заснована Нагарджуною (прибл. 150—250 рр. н. е.), стверджує, що всі феномени за своєю природою є порожніми, тобто ніщо не має сталої сутності чи незалежного існування. Школу йогачари традиційно тлумачать як форму ідеалізму, що обстоює думку, ніби зовнішній світ є ілюзією, створеною свідомістю.

Друга половина класичного періоду ознаменувалася подальшим розвитком як ортодоксальних, так і неортодоксальних шкіл індійської філософії, часто через докладні коментарі до основоположних сутр. У цей час школа веданти набула значного впливу, зокрема завдяки піднесенню школи адвайта-веданти під проводом Аді Шанкари (прибл. 700—750 рр. н. е.). Шанкара обстоював радикальну форму монізму, стверджуючи, що Атман і Брахман є тотожними, а видима множинність всесвіту є лише ілюзією, або майєю.

Цей погляд був змінений Рамануджею (1017—1137 рр. н. е.), який заснував школу Вішішта-адвайта-веданти. Рамануджа погоджувався, що Брахман є найвищою реальністю, проте він стверджував, що окремі сутності — такі як якості, особистості та об'єкти — також є реальними як частини основоположної єдності Брахмана. Він наголошував на важливості бгакті, або відданості Божеству, як духовного шляху і відіграв ключову роль у популяризації руху Бгакті, що тривав до XVII—XVIII століть.

Іншим важливим розвитком цього періоду стало виникнення руху нав'я-ньяя в межах школи ньяя, який запровадив складнішу логічну систему з особливим акцентом на мовно-лінгвістичний аналіз.

Сучасний період

Сучасний період в індійській філософії розпочався приблизно з 1800 року н. е., у час значних соціальних і культурних змін, зокрема внаслідок британського панування та запровадження англомовної освіти. Ці зміни по-різному вплинули на індійських філософів. Якщо раніше філософські праці переважно створювалися санскритом, то багато мислителів цього періоду почали писати англійською мовою. Прикладом такого зсуву є впливова багатотомна праця Історія індійської філософії Сурендраната Дасгупти (1887—1952). Філософи цього часу зазнавали впливу як власних традицій, так і нових ідей західної філософії.

Свамі Вівекананда стверджував, що всі релігії є правомірними шляхами до божественного.

У цей період різні філософи намагалися створити всеохопні системи, які б об'єднали й узгодили різноманітні філософські та релігійні школи Індії. Так, Свамі Вівекананда (1863—1902) наголошував на істинності та універсальності всіх релігій. Спираючись на принципи адвайта-веданти, він доводив, що різні релігійні традиції є лише різними шляхами, які ведуть до однієї й тієї самої духовної істини. Згідно з адвайта-ведантою, існує лише одна остаточна реальність, позбавлена будь-яких відмінностей чи поділів. Ця філософська школа вважає різноманіття і множинність світу ілюзією, що приховує первинну божественну єдність. Вівекананда вважав, що різні релігії представляють різні способи усвідомлення цієї божественної єдності.

Подібний проєкт здійснював Шрі Ауробіндо у своїй інтегральній філософії. Його складна філософська система прагне показати, як різні історичні та філософські течії є складовими глобальної еволюції свідомості. Інші внески в сучасну індійську філософію зробили такі духовні вчителі, яке Шрі Рамакрішна, Рамана Махарші та Джідду Крішнамурті.

Китайська філософія

Китайська філософія охоплює філософську думку, пов'язану з інтелектуальною та культурною спадщиною Китаю. Існують різні періодизації цієї традиції. Одна з поширених періодизацій поділяє китайську філософію на чотири основні епохи: ранній період до династії Цінь, період до виникнення династії Сун, період, що триває до кінця династії Цін, і сучасну епоху, яка настає після цього. Трьома головними школами китайської філософії є конфуціанство, даосизм і буддизм. До інших впливових шкіл належать моїзм і легізм.

У традиційній китайській думці філософія не була чітко відокремлена від релігійних уявлень та інших форм пізнання. Вона передусім зосереджувалася на етиці й суспільних питаннях, часто надаючи менше значення метафізиці порівняно з іншими традиціями. Філософська практика в Китаї здебільшого була орієнтована на практичну мудрість, а філософи нерідко виступали як мудреці або розсудливі радники.

Доціньський період

Перший період китайської філософії розпочався у VI столітті до н. е. і тривав до сходження династії Цінь у 221 році до н. е. Поняття Дао, яке часто перекладають як «Шлях», відігравало центральну роль у цей час, причому різні школи думки тлумачили його по-різному. Рання китайська філософія зазнала значного впливу вчення Конфуція (551—479 рр. до н. е.). Конфуцій наголошував, що добрим є таке життя, яке узгоджується з Дао, розуміючи його насамперед у термінах моральної поведінки та доброчесних вчинків. Він підкреслював важливість синівської шанобливості, поваги до старших і виступав за універсальний альтруїзм. У конфуціанській думці сім'я є основою суспільства, де кожен її член виконує свою роль задля загального добробуту. Конфуцій поширював цю ідею на все суспільство, розглядаючи державу як велику сім'ю, в якій гармонія має вирішальне значення.

Лао-цзи традиційно вважають засновником даосизму.

Лао-цзи (VI століття до н. е.) традиційно вважається засновником даосизму. Подібно до Конфуція, він вважав, що добре життя полягає в перебуванні в гармонії з Дао. Однак, на відміну від Конфуція, Лао-цзи зосереджував увагу не лише на суспільстві, а й на взаєминах між людиною та природою. Його концепція у-вей, яку часто перекладають як «діяння без зусиль», була особливо впливовою. Вона означає дію природним, спонтанним способом, що узгоджується з Дао, яке Лао-цзи розумів як ідеальний стан буття, позначений легкістю та спонтанністю.

Даоський філософ Чжуан-цзи (399—295 рр. до н. е.) використовував притчі та алегорії для вираження своїх ідей. Щоб проілюструвати поняття у-вей у повсякденному житті, він наводив приклад м'ясника, який після багатьох років практики міг розбирати вола без жодних зусиль: його ніж природно слідував найоптимальнішим шляхом, без свідомого напруження. Чжуан-цзи також відомий своєю оповіддю про сон метелика, у якій досліджується природа суб'єктивного досвіду. У цій історії Чжуан-цзи бачить сон, у якому він є метеликом, а прокинувшись, ставить запитання: чи він людина, якій наснилося, що вона — метелик, чи метелик, якому сниться, що він — людина.

Школу моїзму заснував Мо-цзи (прибл. рр. до н. е.). Центральним у філософії Мо-цзи є поняття цзянь ай, яке обстоює всезагальну любов або неупереджену турботу про всіх. Спираючись на це поняття, він розвивав ранню форму консеквенціалізму, стверджуючи, що політичні дії слід оцінювати за тим, наскільки вони сприяють добробуту народу.

Від династії Цінь до передсунського періоду

Наступний період китайської філософії розпочався зі встановлення династії Цінь у 221 р. до н. е. і тривав до сходження династії Сун у 960 р. н. е. На нього вплинули філософія сюаньсюе, легістська філософія та поширення буддизму. Сюаньсюе, також відома як неодаосизм, прагнула синтезувати конфуціанство й даосизм, водночас розробляючи метафізичні засади для цих шкіл думки. Вона постулювала, що Дао є коренем остаточної реальності, що призвело до дискусій про те, чи слід розуміти цей корінь як буття чи небуття. Такі філософи, як Хе Янь (прибл. 195—249 рр. н. е.) та Ван Бі (226—249 рр. н. е.), стверджували, що Дао є безформним небуттям, яке виступає джерелом усіх речей і явищ. Цю позицію заперечував Пей Вей (267—300 рр. н. е.), який стверджував, що небуття не може породжувати буття; натомість, на його думку, буття породжує саме себе.

У сфері етики та політики особливо впливовою стала школа легізму. Легісти відкидали моїстську ідею про те, що політика має бути спрямована на забезпечення загального добробуту. Натомість вони стверджували, що державне управління полягає у здійсненні влади та встановленні порядку. Вони також заперечували конфуціанський наголос на чеснотах і моральній поведінці як основі гармонійного суспільства. На противагу цьому легісти вважали, що найкращим способом досягнення порядку є запровадження суворих законів і застосування покарань до тих, хто їх порушує.

Буддизм, який потрапив до Китаю з Індії у I столітті н. е., спочатку зосереджувався на перекладі оригінальних санскритських текстів китайською мовою. З плином часу, однак, сформувалися нові і самобутні форми китайського буддизму. Зокрема, школа Тяньтай, заснована у VI столітті н. е., запровадила вчення про Триєдину істину, покликане примирити дві протилежні позиції. Перша Друга істина проголошує, що всі явища є ілюзорними або порожніми. Третя істина намагається поєднати ці погляди, стверджуючи, що буденний світ водночас є і реальним, і порожнім. У цей період також постає чань-буддизм, який згодом дав початок дзен-буддизму в Японії. В епістемології чань-буддисти обстоювали форму безпосереднього осягнення реальності, наголошуючи, що воно виходить за межі спотворень мовних розрізнень і веде до прямого знання остаточної реальності.

Від династій Сун і Цін до модерної доби

Наступний період у розвитку китайської філософії розпочався з утвердження династії Сун у 960 р. н. е. Деякі дослідники вважають, що цей період завершується Опіумними війнами 1840 року, тоді як інші продовжують його до заснування Китайської Республіки у 1912 році. У цю епоху неоконфуціанство набуло особливого впливу. На відміну від ранніх форм конфуціанства, неоконфуціанство приділяло значно більшу увагу метафізиці, значною мірою у відповідь на подібні розробки в даосизмі та буддизмі. Воно відкидало даоський і буддійський наголос на небутті та порожнечі, натомість зосереджуючись на понятті лі як позитивній основі метафізики. Лі розуміється як раціональний принцип, що лежить в основі буття і керує всіма сутностями. Воно також становить підґрунтя людської природи й є джерелом чеснот. Лі часто протиставляють ці, яке розглядають як матеріальну та життєдайну силу.

Пізній період династії Цін і наступна модерна доба були позначені зустріччю з західною філософією, зокрема з ідеями таких мислителів, як Платон, Кант і Мілль, а також із такими течіями, як прагматизм. Однак особливо вагоме значення мали ідеї Маркса про класову боротьбу, соціалізм, і комунізм. Його критика капіталізму та бачення безкласового суспільства сприяли формуванню китайського марксизму. У цьому контексті Мао Цзедун (1893—1976) відіграв подвійну роль — як філософ, що викладав і розвивав ці ідеї, і як революційний лідер, відданий їх практичному втіленню. Китайський марксизм у кількох аспектах відрізнявся від класичного марксизму. Так, якщо в класичному марксизмі пролетаріату відводиться провідна роль як у становленні капіталістичної економіки, так і в здійсненні подальшої соціалістичної революції, то в марксизмі Мао цю роль було покладено на селянство під керівництвом Комуністичної партії.

Лян Шумін порівнював домінантні світоглядні настанови Європи, Китаю та Індії.

Традиційна китайська думка залишалася впливовою і в модерний період. Яскравим прикладом цього є філософія Лян Шумина (1893—1988), на яку вплинули конфуціанство, буддизм і західна філософія. Ляна часто вважають одним із засновників неоконфуціанства. Він обстоював ідею врівноваженого життя, що ґрунтується на гармонії між людиною та природою, як шляху до справжнього щастя. Лян критикував модерну європейську настанову за її надмірну зосередженість на експлуатації природи задля задоволення бажань, а індійський підхід, із його орієнтацією на божественне та зречення бажань, розглядав як протилежну крайність.

Інші традиції

Різні філософські традиції виробили власні, відмінні ідеї. У деяких випадках ці розробки відбувалися незалежно, тоді як в інших — зазнавали впливу провідних філософських традицій.

Кітаро Нісіда був засновником Кіотської школи.

Японська філософія

Японська філософія характеризується зверненням до різних традицій, зокрема китайських, індійських і західних шкіл мислення. Давня японська філософія формувалася під впливом синто — автохтонної релігії Японії, яка містила форму анімізму, що розглядала природні явища та об'єкти як духів, відомих як камі. Поява конфуціанства та буддизму у V та VI століттях нашої ери трансформувала інтелектуальний ландшафт і зумовила низку подальших зрушень. Конфуціанство вплинуло на політичну та соціальну філософію, а згодом розвинулося у різні напрями неоконфуціанства. Японська буддійська думка еволюціонувала зокрема в межах традицій буддизму Чистої Землі та дзен-буддизму.

У ХІХ і ХХ століттях взаємодія із західними мислителями справила значний вплив на японську філософію, зокрема через школи екзистенціалізму та феноменології. У цей період було засновано Кіотську школу, фундатором якої став Кітаро Нісіда (1870—1945). Нісіда критикував західну філософію, зокрема кантіанство, за її залежність від розмежування між суб'єктом і об'єктом. Він прагнув подолати цю дихотомію, розробивши концепцію басьо, яку зазвичай перекладають як «місце» і яку можна розуміти як сферу досвіду, що виходить за межі протиставлення суб'єкта й об'єкта. До інших впливових представників Кіотської школи належать Танабе Хадзіме (1885—1962) та Нісітані Кейдзі (1900—1990).

Латиноамериканська філософія

Філософію в Латинській Америці часто розглядають як частину західної філософії. Однак у більш вузькому розумінні вона становить окрему традицію з власними унікальними рисами, попри сильний західний вплив. Філософські ідеї щодо природи реальності та ролі людини в ній можна знайти в корінних цивілізаціях регіону, таких як ацтеки, мая та інки. Ці ідеї розвивалися незалежно від європейського впливу. Водночас більшість досліджень зазвичай зосереджується на колоніальному та постколоніальному періодах, оскільки з доколоніальної доби збереглося дуже мало текстів.

У колоніальний період домінувала релігійна філософія, зокрема у формі схоластики. У XVIII–XIX століттях акцент змістився на філософію Просвітництва та утвердження наукового світогляду, особливо через позитивізм. Впливовим напрямом у другій половині ХХ століття стала філософія визволення, натхненна марксизмом і зосереджена на таких темах, як політичне визволення, інтелектуальна незалежність та освіта.

Африканська філософія

Давньоєгипетський папірус «Суперечка між людиною та її Ба», написаний ієратичним письмом; вважається, що він датується періодом Середнього царства, ймовірно XII династією

У найширшому розумінні африканська філософія охоплює філософські ідеї, що виникли на всьому Африканському континенті. Проте цей термін часто вживають у вужчому значенні — переважно для позначення філософських традицій Західної та субсахарської Африки. Філософська традиція в Африці спирається як на спадщину Давнього Єгипту, так і на наукові тексти середньовічної Африки. Хоча рання африканська інтелектуальна історія зосереджувалася головно на фольклорі, мудрих висловах і релігійних уявленнях, вона також містила філософські концепції, зокрема ідею убунту. Убунту зазвичай перекладають як «людяність» або «гуманність»; ця концепція наголошує на глибоких моральних зв’язках між людьми та закликає до доброзичливості й співчуття.

Африканська філософія до XX століття переважно існувала й передавалася в усній формі як сукупність ідей філософів, імена яких не збереглися в історії. Ситуація змінилася у 1920-х роках із появою систематичної африканської філософії. Важливим напрямом цього періоду був екскаваціонізм, що прагнув реконструювати традиційні африканські світогляди, часто з метою віднайдення втраченої африканської ідентичності. Водночас цей підхід зазнавав критики з боку афродеконструктивістів, які ставили під сумнів існування єдиної африканської ідентичності. Серед інших впливових течій і тем модерної африканської думки — етнофілософія, негритюд, панафриканізм, марксизм, постколоніалізм і критика європоцентризму.

Див. також

• Порівняльна філософія

Джерела

• Adamson, Peter; Taylor, Richard C. (9 грудня 2004). The Cambridge Companion to Arabic Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-49469-5. Процитовано 7 червня 2023.
• Adamson, Peter (21 квітня 2023). Studies on Early Arabic Philosophy (англ.). Taylor & Francis. ISBN 978-1-000-94696-3. Процитовано 7 червня 2023.
• Adamson, Peter (10 лютого 2022). Byzantine and Renaissance Philosophy: A History of Philosophy Without Any Gaps, Volume 6 (англ.). Т. 6. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-266992-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Adamson, Peter; Ganeri, Jonardon (2020). Classical Indian Philosophy: A History of Philosophy Without Any Gaps, Volume 5 (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-885176-9. Процитовано 29 червня 2023.
• Adamson, Peter; Ganeri, Jonardon (2020). Classical Indian Philosophy: A History of Philosophy Without Any Gaps, Volume 5 (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-885176-9. Процитовано 29 червня 2023.
• Adamson, Peter (Вересень 2019). Medieval Philosophy. A History of Philosophy Without Any Gaps (англ.). Т. 4. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-884240-8. Процитовано 25 травня 2023.
• Adamson, Peter (2016). Philosophy in the Islamic World. A History of Philosophy Without Any Gaps (англ.). Т. 3. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-957749-1. Процитовано 25 травня 2023.
• Adamson, Peter (2015). Philosophy in the Hellenistic and Roman Worlds. A History of Philosophy Without Any Gaps (англ.). Т. 2. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-872802-3. Процитовано 25 травня 2023.
• Andrea, Alfred J.; Overfield, James H. (1 січня 2015). The Human Record: Sources of Global History, Volume I: To 1500 (англ.). Cengage Learning. ISBN 978-1-305-53746-0. Процитовано 10 червня 2023.
• Anstey, Peter R.; Vanzo, Alberto (31 січня 2023). Experimental Philosophy and the Origins of Empiricism (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-009-03467-8. Процитовано 2 червня 2023.
• Armstrong, A. H. (Квітень 1967). The Cambridge History of Later Greek and Early Medieval Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 9780521040549. Процитовано 16 червня 2023.
• Atkin, Albert (2010). Pragmatism. Oxford Bibliographies Online (англ.). OUP. Архів оригіналу за 7 червня 2023. Процитовано 6 червня 2023.
• Ayduz, Salim; Dagli, Caner (2014). The Oxford Encyclopedia of Philosophy, Science, and Technology in Islam (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-981257-8.
• Baird, Forrest (3 жовтня 2017). Philosophic Classics: Asian Philosophy, Volume VI (англ.). Routledge. ISBN 978-1-351-21744-6. Процитовано 13 червня 2023.
• Baldassarri, Fabrizio; Blank, Andreas (25 травня 2021). Vegetative Powers: The Roots of Life in Ancient, Medieval and Early Modern Natural Philosophy (англ.). Springer Nature. ISBN 978-3-030-69709-9. Процитовано 8 червня 2023.
• Baker, Patrick (29 вересня 2015). Italian Renaissance Humanism in the Mirror (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-11186-8. Процитовано 31 травня 2023.
• Banhatti, G. S. (1995). Life and Philosophy of Swami Vivekananda (англ.). Atlantic Publishers & Dist. ISBN 978-81-7156-291-6.
• Barmann, Lawrence F. (27 квітня 1972). Baron Friedrich Von Hügel and the Modernist Crisis in England (англ.). CUP Archive. ISBN 978-0-521-08178-8. Процитовано 16 червня 2023.
• Beaney, Michael (20 червня 2013). The Oxford Handbook of The History of Analytic Philosophy (англ.). OUP Oxford. ISBN 978-0-19-166266-9. Процитовано 25 травня 2023.
• Beiser, Frederick C. (1987). The Fate of Reason: German Philosophy from Kant to Fichte (англ.). Harvard University Press. ISBN 9780674020696. Процитовано 25 червня 2023.
• Beiser, Frederick (25 серпня 2011). Review of Nineteenth Century Philosophy: Revolutionary Responses to the Existing Order. Notre Dame Philosophical Reviews (англ.). University of Notre Dame. Архів оригіналу за 18 червня 2023. Процитовано 18 червня 2023.
• Bell, Richard H.; Fernback, Jan (2015). Understanding African Philosophy: A Cross-cultural Approach to Classical and Contemporary Issues (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-94866-5. Процитовано 15 червня 2023.
• Belo, Catarina Carriço Marques de Moura (2007). Chance and Determinism in Avicenna and Averroës (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-15587-9. Процитовано 19 червня 2023.
• Ben Ahmed, Fouad; Pasnau, Robert (2021). Ibn Rushd [Averroes]. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 25 травня 2023. Процитовано 7 червня 2023.
• Bilimoria, Puruṣottama (2018). History of Indian philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-415-30976-9.
• Blackson, Thomas A. (6 січня 2011). Ancient Greek Philosophy: From the Presocratics to the Hellenistic Philosophers (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-1-4443-9608-9. Процитовано 28 травня 2023.
• Bohman, James; Flynn, Jeffrey; Celikates, Robin (2021). Critical Theory. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 1 серпня 2019. Процитовано 21 жовтня 2023.
• Booth, Anthony Robert (2017). The Philosophers Strike Back: Averroes and Islamic Philosophy After al-Ghazali. Analytic Islamic Philosophy (англ.). Palgrave Macmillan UK. с. 143—169. doi:10.1057/978-1-137-54157-4_7. ISBN 978-1-137-54157-4. Архів оригіналу за 9 червня 2023. Процитовано 9 червня 2023.
• Boundas, Constantin V. (2007). Columbia Companion to Twentieth-Century Philosophies (англ.). Columbia University Press. ISBN 978-0-231-14203-8. Процитовано 6 червня 2023.
• Boyd, Craig A.; Timpe, Kevin (25 березня 2021). The Virtues: A Very Short Introduction (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-258407-6. Процитовано 13 червня 2023.
• Brinkmann, Svend (2018). Philosophies of Qualitative Research (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-024724-9. Процитовано 4 червня 2023.
• Buren, Franziska van (20 березня 2023). Aristotle and the Ontology of St. Bonaventure (англ.). Leuven University Press. ISBN 978-94-6270-356-8. Процитовано 17 червня 2023.
• Camus, Albert (2007). Christian Metaphysics and Neoplatonism (англ.). University of Missouri Press. ISBN 978-0-8262-6622-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Canfield, John V., ред. (2005). Philosophy of Meaning, Knowledge and Value in the Twentieth Century. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-03068-4.
• Catana, Leo (5 липня 2013). Philosophical Problems in the History of Philosophy: What Are They?. У Laerke, Mogens; Smith, Justin E. H.; Schliesser, Eric (ред.). Philosophy and Its History (англ.). Oxford University Press. с. 115—133. doi:10.1093/acprof:oso/9780199857142.003.0007. ISBN 978-0-19-985714-2. Процитовано 21 березня 2024.
• Chai, David (9 січня 2020). Daoist Encounters with Phenomenology: Thinking Interculturally about Human Existence (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-350-06956-5. Процитовано 21 червня 2023.
• Chamankhah, Leila (3 вересня 2019). The Conceptualization of Guardianship in Iranian Intellectual History (1800–1989): Reading Ibn ʿArabī's Theory of Wilāya in the Shīʿa World (англ.). Springer Nature. ISBN 978-3-030-22692-3. Процитовано 9 червня 2023.
• Chambre, Henri; Maurer, Armand; Stroll, Avrum; McLellan, David T.; Levi, Albert William; Wolin, Richard; Fritz, Kurt von (2023). Western philosophy. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 13 травня 2021. Процитовано 30 травня 2023.
• Chappell, Vere (24 червня 1994). The Cambridge Companion to Locke (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-38772-9. Процитовано 1 червня 2023.
• Chimakonam, Jonathan O. (15 грудня 2014). Atuolu Omalu: Some Unanswered Questions in Contemporary African Philosophy (англ.). University Press of America. ISBN 978-0-7618-6455-4. Процитовано 15 червня 2023.
• Chimakonam, Jonathan O. (2023). History of African Philosophy. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 5 червня 2023. Процитовано 14 червня 2023.
• Chimisso, Cristina (11 лютого 2016). Writing the History of the Mind: Philosophy and Science in France, 1900 to 1960s (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-78815-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Coetzee, Pieter Hendrik; Roux, A. P. J. (1998). The African Philosophy Reader (англ.). Psychology Press. ISBN 978-0-415-18905-7. Процитовано 13 серпня 2023.
• Coetzee, P. H.; Roux, A. P. J. (Березень 2004). The African Philosophy Reader (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-88419-2. Процитовано 17 серпня 2023.
• Colapietro, Vincent Michael (2003). Fateful Shapes of Human Freedom: John William Miller and the Crises of Modernity (англ.). Vanderbilt University Press. ISBN 978-0-8265-1433-2. Процитовано 26 червня 2023.
• Copleston, Frederick (1 червня 2003). History of Philosophy Volume 1: Greece and Rome (англ.). Continuum. ISBN 978-0-8264-6895-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Corradetti, Claudio. Frankfurt School and Critical Theory. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 18 жовтня 2023. Процитовано 21 жовтня 2023.
• Critchley, Simon (22 лютого 2001). Continental Philosophy: A Very Short Introduction (англ.). OUP Oxford. ISBN 978-0-19-157832-8. Процитовано 3 червня 2023.
• Cross, Richard (17 червня 1999). Duns Scotus (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-535225-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Crotty, Michael (26 серпня 1998). The Foundations of Social Research: Meaning and Perspective in the Research Process (англ.). SAGE. ISBN 978-1-4462-8313-4. Процитовано 7 червня 2023.
• Crowder, Jason D. (2 березня 2016). Philosophy, Who Needs It?: A Layman's Introduction to Philosophy (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-4982-1979-2. Процитовано 17 червня 2023.
• Dalal, Neil (2021). Śaṅkara. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 27 січня 2022. Процитовано 19 червня 2023.
• Daniélou, Alain (Серпень 1993). Virtue, Success, Pleasure, and Liberation: The Four Aims of Life in the Tradition of Ancient India (англ.). Inner Traditions / Bear & Co. ISBN 978-0-89281-218-9.
• Dasti, Matthew R. Nyaya. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). lead section, 1b. Inference. Архів оригіналу за 4 жовтня 2012. Процитовано 10 червня 2023.
• Decock, Lieven (2002). Quine's Weak and Strong Indispensability Argument. Journal for General Philosophy of Science (англ.). 33 (2): 231—250. doi:10.1023/A:1022471707916. S2CID 117002868.
• Defoort, Carine; Standaert, Nicolas (2013). The Mozi as an Evolving Text: Different Voices in Early Chinese Thought (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-23434-5. Процитовано 21 червня 2023.
• Dehsen, Christian von (13 вересня 2013). Philosophers and Religious Leaders (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-95102-3. Процитовано 28 травня 2023.
• di Giovanni, George (2005). Freedom and Religion in Kant and his Immediate Successors: The Vocation of Humankind, 1784–1800 (англ.). Cambridge University Press.
• Dobre, Mihnea; Nyden, Tammy (29 листопада 2013). Cartesian Empiricisms (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-94-007-7690-6. Процитовано 2 червня 2023.
• Dobson, Geoffrey (16 червня 2016). A Chaos of Delight: Science, Religion and Myth and the Shaping of Western Thought (англ.). Routledge. ISBN 978-1-315-47872-2.
• Dougherty, Jude P. (2009). Wretched Aristotle: Using the Past to Rescue the Future (англ.). Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-7391-4006-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Druart, Therese-Anne (2021). al-Farabi. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 10 липня 2022. Процитовано 7 червня 2023.
• Duignan, Brian, ред. (15 серпня 2010). Ancient Philosophy: From 600 BCE to 500 CE (англ.). The Rosen Publishing Group, Inc. ISBN 978-1-61530-141-6. Процитовано 28 травня 2023.
• Duignan, Brian, ред. (15 серпня 2010). Medieval Philosophy: From 500 to 1500 CE (англ.). The Rosen Publishing Group, Inc. ISBN 978-1-61530-143-0. Процитовано 28 травня 2023.
• Duignan, Brian (15 січня 2011). The History of Western Ethics (англ.). The Rosen Publishing Group, Inc. ISBN 978-1-61530-301-4. Процитовано 6 червня 2023.
• Dyrness, William A.; Kärkkäinen, Veli-Matti (25 жовтня 2009). Global Dictionary of Theology: A Resource for the Worldwide Church (англ.). InterVarsity Press. ISBN 978-0-8308-7811-6. Процитовано 7 червня 2023.
• EB staff (2017). Chinese philosophy. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 2 травня 2015. Процитовано 12 червня 2023.
• EB staff (2023). History and periods of Indian philosophy. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 11 червня 2023. Процитовано 10 червня 2023.
• EB staff (2020). Islamic philosophy. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 7 червня 2023. Процитовано 7 червня 2023.
• Eberle, Gary (1994). The Geography of Nowhere: Finding One's Self in the Postmodern World (англ.). Rowman & Littlefield. ISBN 978-1-55612-716-8. Процитовано 7 червня 2023.
• Elders, Leo (1 січня 1990). The Philosophical Theology of St. Thomas Aquinas (англ.). Brill Archive. ISBN 978-90-04-09156-6. Процитовано 30 травня 2023.
• Fang, Litian (21 листопада 2018). Chinese Buddhism and Traditional Culture (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-51909-6. Процитовано 11 червня 2023.
• Fennell, John (18 лютого 2019). A Critical Introduction to the Philosophy of Language: Central Themes from Locke to Wittgenstein (англ.). Routledge. ISBN 978-0-429-64906-6. Процитовано 6 червня 2023.
• Fine, Gail (2019). The Oxford Handbook of Plato (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-063973-0. Процитовано 17 червня 2023.
• Fletcher, Robert; Romero, Paola; Talbot, Marianne; Warburton, Nigel; Whiston, Amna (5 листопада 2020). Philosophy: A Visual Encyclopedia (англ.). Dorling Kindersley Limited. ISBN 978-0-241-50422-2. Процитовано 6 червня 2023.
• Frassetto, Michael (14 березня 2013). The Early Medieval World: From the Fall of Rome to the Time of Charlemagne [2 Volumes] (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-59884-996-7. Процитовано 17 червня 2023.
• Frede, Michael (2022). The Historiography of Philosophy (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-884072-5. Процитовано 24 травня 2023.
• Furley, David, ред. (2005). II. From Aristotle to Augustine. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02845-2.
• Gannon, Sharon (26 травня 2020). Yoga & Veganism: The Diet of Enlightenment (англ.). Simon and Schuster. ISBN 978-1-64722-185-0. Процитовано 11 червня 2023.
• Gavin, W. J. (6 грудня 2012). Context Over Foundation: Dewey and Marx (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-94-009-2903-6. Процитовано 4 червня 2023.
• Ge (葛云保), Yunbao (25 січня 2022). From Geocentric to Heliocentric: How Discoveries Are Made (англ.). Springer Nature. ISBN 978-981-16-7779-3. Процитовано 31 травня 2023.
• Glenney, Brian; Silva, José Filipe (21 лютого 2019). The Senses and the History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-351-73106-5. Процитовано 16 червня 2023.
• Gordon, Jeffrey (Вересень 1984). Nagel or Camus on the Absurd?. Philosophy and Phenomenological Research (англ.). 45 (1): 15—28. doi:10.2307/2107324. JSTOR 2107324.
• Gracia, Jorge; Vargas, Manuel (2018). Latin American Philosophy. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 11 червня 2018. Процитовано 14 червня 2023.
• Gracia, Jorge J. E. (2006). History And Historiography Of Philosophy. У Borchert, Donald (ред.). Macmillan Encyclopedia of Philosophy, 2nd Edition (англ.). Macmillan. ISBN 978-0-02-865790-5. Архів оригіналу за 12 січня 2021. Процитовано 24 травня 2023.
• Gracia, Jorge J. E.; Millán-Zaibert, Elizabeth (2006). Latin American Philosophy. У Borchert, Donald (ред.). Macmillan Encyclopedia of Philosophy, 2nd Edition (англ.). Macmillan. ISBN 978-0-02-865790-5. Архів оригіналу за 12 січня 2021. Процитовано 24 травня 2023.
• Graham, Daniel W. (1988). The Structure of Explanation in the History of Philosophy. Metaphilosophy (англ.). 19 (2): 158—170. doi:10.1111/j.1467-9973.1988.tb00710.x. ISSN 0026-1068. JSTOR 24436790. Процитовано 1 квітня 2024.
• Graham, Jacob N. (2023). Ancient Greek Philosophy. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 25 серпня 2022. Процитовано 25 травня 2023.
• Grayling, A. C. (20 червня 2019). The History of Philosophy (англ.). Penguin UK. ISBN 978-0-241-98086-6. Процитовано 24 травня 2023.
• Green, Thomas Hill; Brink, David Owen (2003). Prolegomena to Ethics (англ.). Clarendon Press. ISBN 978-0-19-926643-2. Процитовано 27 травня 2023.
• Grendler, Paul (10 травня 2010). Humanism. Renaissance and Reformation (англ.). doi:10.1093/OBO/9780195399301-0002. ISBN 978-0-19-539930-1.
• Griffel, Frank (2020). al-Ghazali. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 28 травня 2023. Процитовано 19 червня 2023.
• Griffel, Frank (8 червня 2021). The Formation of Post-Classical Philosophy in Islam (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-088634-9. Процитовано 9 червня 2023.
• Gupta, Bina (19 квітня 2012). An Introduction to Indian Philosophy: Perspectives on Reality, Knowledge, and Freedom (англ.). Routledge. ISBN 978-1-136-65309-4. Процитовано 9 червня 2023.
• Gutas, Dimitri (2016). Ibn Sina [Avicenna]. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 27 квітня 2023. Процитовано 7 червня 2023.
• Haaparanta, Leila (2009). 1. Introduction. The development of modern logic (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-513731-6.
• Hamilton, Paul (1 березня 2004). Historicism (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-43781-8. Процитовано 23 червня 2023.
• Hammersley, Martyn (1 лютого 2018). Routledge Revivals: The Dilemma of Qualitative Method (1989): Herbert Blumer and the Chicago Tradition (англ.). Routledge. ISBN 978-1-351-03768-6. Процитовано 18 червня 2023.
• Hasse, Dag Nikolaus (2021). Influence of Arabic and Islamic Philosophy on the Latin West. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 21 березня 2019. Процитовано 16 червня 2023.
• Heidegger, Martin (5 лютого 2015). The Beginning of Western Philosophy: Interpretation of Anaximander and Parmenides (англ.). Indiana University Press. ISBN 978-0-253-01561-7. Процитовано 16 червня 2023.
• Heller, Agnes (14 квітня 2016). A Theory of History (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-26883-3.
• Hindson, Ed; Caner, Ergun (1 травня 2008). The Popular Encyclopedia of Apologetics: Surveying the Evidence for the Truth of Christianity (англ.). Harvest House Publishers. ISBN 978-0-7369-3635-4. Процитовано 10 червня 2023.
• Houlgate, Stephen (2005). An introduction to Hegel: Freedom, Truth, and History (англ.) (вид. 2nd). Blackwell.
• Hughes, Claretha; Gosney, Matthew W. (2016). The History of Human Resource Development: Understanding the Unexplored Philosophies, Theories, and Methodologies (англ.). Springer. ISBN 978-1-137-52698-4. Процитовано 27 травня 2023.
• Hurka, Thomas (2021). Moore's Moral Philosophy. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 22 березня 2023. Процитовано 3 червня 2023.
• Iannone, A. Pablo (15 квітня 2013). Dictionary of World Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-68043-6. Процитовано 14 червня 2023.
• Illetterati, Luca; Miolli, Giovanna (16 грудня 2021). The Relevance of Hegel's Concept of Philosophy: From Classical German Philosophy to Contemporary Metaphilosophy (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-350-16260-0. Процитовано 26 червня 2023.
• Imbo, Samuel Oluoch (1998). An introduction to African philosophy (англ.). Lanham, Md.: Rowman & Littlefield. ISBN 0847688410.
• Inglis, John (9 жовтня 2005). Medieval Philosophy and the Classical Tradition: In Islam, Judaism and Christianity (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-79088-2. Процитовано 15 червня 2023.
• Iqbal, Muzaffar (2009). The Making of Islamic Science (англ.). The Other Press. ISBN 978-967-5062-31-5. Процитовано 8 червня 2023.
• Jackson, Roy (5 лютого 2014). What is Islamic Philosophy? (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-81404-7. Процитовано 15 червня 2023.
• Janaway, Christopher (9 березня 1989). Self and World in Schopenhauer's Philosophy (англ.). OUP Oxford. ISBN 978-0-19-152013-6. Процитовано 3 червня 2023.
• Janz, Bruce B. (2009). Philosophy in an African Place (англ.). Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-7391-3668-3. Процитовано 13 серпня 2023.
• Jha, Meenakshi (1 січня 2022). Subaltern Saints in India: Women and Sudras in Bhakti Movement (англ.). Motilal Banarsidass. ISBN 978-81-208-4299-1. Процитовано 7 вересня 2023.
• Juergensmeyer, Mark; Roof, Wade Clark (2012). Encyclopedia of Global Religion (англ.). SAGE. ISBN 978-0-7619-2729-7. Процитовано 10 червня 2023.
• Kasulis, Thomas (2022). Japanese Philosophy. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 5 серпня 2019. Процитовано 14 червня 2023.
• Kasulis, Thomas P. (2016). Japanese philosophy. Routledge Encyclopedia of Philosophy (англ.). doi:10.4324/9780415249126-G100-1. ISBN 9780415250696. }}
• Kasulis, Thomas P. (2016a). Logic in Japan. Routledge Encyclopedia of Philosophy (англ.). Routledge. lead section, 2. Nishida’s logic of basho and logic of the predicate. doi:10.4324/9780415249126-G108-1. ISBN 9780415250696. }}
• Kasulis, Thomas P. (2013). Japanese philosophy. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 13 грудня 2018. Процитовано 14 червня 2023. }}
• Kaye, Sharon M. (1 грудня 2012). Medieval Philosophy: A Beginner's Guide (англ.). Simon and Schuster. ISBN 978-1-78074-168-0. Процитовано 16 червня 2023.
• Kaylor, Noel Harold; Phillips, Philip Edward (3 травня 2012). A Companion to Boethius in the Middle Ages (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-18354-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Kenny, Anthony (2005). Medieval Philosophy. A new history of Western philosophy (англ.) (вид. 1). Clarendon Press. ISBN 978-0-19-875277-6.
• Kenny, Anthony (2006). The rise of modern philosophy. A new history of Western philosophy (англ.) (вид. 1). Clarendon Press. ISBN 978-0-19-875277-6.
• Kenny, Anthony (2007). Philosophy in the Modern World. A new history of Western philosophy (англ.) (вид. 1). Clarendon Press. ISBN 978-0-19-875279-0.
• Kerr, Gaven. Aquinas: Metaphysics. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 2 червня 2023. Процитовано 17 червня 2023.
• Kim, Sungmoon (14 листопада 2019). Theorizing Confucian Virtue Politics: The Political Philosophy of Mencius and Xunzi (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-108-57739-7. Процитовано 14 червня 2023.
• Komar, Bernard V. (7 березня 2003). Christian Love (англ.). Georgetown University Press. ISBN 978-1-58901-296-7. Процитовано 17 червня 2023.
• Kulke, Hermann; Rothermund, Dietmar (1998). A History of India (англ.). Psychology Press. ISBN 978-0-415-15482-6. Процитовано 7 вересня 2023.
• Kurki, Milja (3 квітня 2008). Causation in International Relations: Reclaiming Causal Analysis (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-47076-6. Процитовано 2 червня 2023.
• Kurtz, Lester R. (2012). Gods in the Global Village: The World's Religions in Sociological Perspective (англ.). Pine Forge Press. ISBN 978-1-4129-9125-4. Процитовано 15 червня 2023.
• Lagerlund, Henrik, ред. (2020). Encyclopedia of medieval philosophy: philosophy between 500 and 1500 (вид. Second). Springer. ISBN 978-94-024-1663-3.
• Lamprecht, Sterling P. (17 серпня 1939). Historiography of Philosophy. The Journal of Philosophy (англ.). 36 (17): 449—460. doi:10.2307/2018864. JSTOR 2018864.
• Lawson, Russell M. (2004). Science in the Ancient World: An Encyclopedia (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-85109-534-6. Процитовано 28 травня 2023.
• Leahey, Thomas Hardy (2 жовтня 2017). A History of Psychology: From Antiquity to Modernity (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-22849-3. Процитовано 31 травня 2023.
• Legg, Catherine; Hookway, Christopher (16 серпня 2008). Pragmatism (англ.). lead section. Архів оригіналу за 8 жовтня 2020. Процитовано 6 червня 2023.
• Lévinas, Emmanuel (1995). The Theory of Intuition in Husserl's Phenomenology (англ.). Northwestern University Press. ISBN 978-0-8101-1281-0. Процитовано 7 червня 2023.
• Littlejohn, Ronnie (2023). Chinese Philosophy: Overview of History. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 1 червня 2023. Процитовано 12 червня 2023.
• Liu, JeeLoo (19 червня 2017). Neo-Confucianism: Metaphysics, Mind, and Morality (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-1-118-61914-8. Процитовано 13 червня 2023.
• Long, A. A. (20 серпня 1986). Hellenistic Philosophy: Stoics, Epicureans, Sceptics (англ.). University of California Press. ISBN 978-0-520-05808-8. Процитовано 28 травня 2023.
• López-Farjeat, Luis Xavier (10 серпня 2021). Classical Islamic Philosophy: A Thematic Introduction (англ.). Routledge. ISBN 978-1-315-38926-4. Процитовано 9 червня 2023.
• Lovat, Terence; Dally, Kerry; Clement, Neville; Toomey, Ron (6 липня 2011). Values Pedagogy and Student Achievement: Contemporary Research Evidence (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-94-007-1563-9. Процитовано 6 червня 2023.
• MacDonald, Scott; Kretzmann, Norman (1996). Medieval philosophy. Routledge Encyclopedia of Philosophy (англ.). Routledge. Архів оригіналу за 9 травня 2023. Процитовано 28 травня 2023.
• Mackey, David A.; Elvey, Kathryn M. (14 лютого 2020). Society, Ethics, and the Law: A Reader (англ.). Jones & Bartlett Learning. ISBN 978-1-284-19964-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Maharaj, Ayon (28 травня 2020). The Bloomsbury Research Handbook of Vedanta (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-350-06325-9. Процитовано 11 червня 2023.
• Makaryk, Irene Rima (1 січня 1993). Encyclopedia of Contemporary Literary Theory: Approaches, Scholars, Terms (англ.). University of Toronto Press. ISBN 978-0-8020-6860-6.
• Maraldo, John C. (2019). Nishida Kitarō. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 9 червня 2023. Процитовано 14 червня 2023.
• Marchenkov, Vladimir L. (2006). Russian Philosophy. У Donald M. Borchert (ред.). Encyclopedia of Philosophy (англ.). Т. 8. pp. 564–579: Thomson & Gale. ISBN 0-02-865788-8.{{cite encyclopedia}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним використанням параметра location (посилання)
• Marenbon, John, ред. (2004). III. Medieval Philosophy. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02846-9.
• Marenbon, John (14 червня 2012). The Oxford Handbook of Medieval Philosophy (англ.). OUP USA. ISBN 978-0-19-537948-8. Процитовано 8 червня 2023.
• Marenbon, John (2023). Medieval Philosophy. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 26 березня 2023. Процитовано 27 травня 2023.
• Marias, Julian (2 жовтня 2012). History of Philosophy (англ.). Courier Corporation. ISBN 978-0-486-12193-2. Процитовано 30 травня 2023.
• Marino, Stefano; Terzi, Pietro (9 листопада 2020). Kant's 'Critique of Aesthetic Judgment' in the 20th Century: A Companion to Its Main Interpretations (англ.). Walter de Gruyter GmbH & Co KG. ISBN 978-3-11-059649-6. Процитовано 4 червня 2023.
• Marshev, Vadim I. (13 січня 2021). History of Management Thought: Genesis and Development from Ancient Origins to the Present Day (англ.). Springer Nature. ISBN 978-3-030-62337-1. Процитовано 21 червня 2023.
• Masud, Muhammad Khalid (18 серпня 2009). Islam and Modernity: Key Issues and Debates (англ.). Edinburgh University Press. ISBN 978-0-7486-3794-2. Процитовано 8 вересня 2023.
• McAfee, Noëlle; Garry, Ann; Superson, Anita; Grasswick, Heidi; Khader, Serene (2023). Feminist Philosophy. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 22 червня 2023. Процитовано 3 грудня 2023.
• McEwan, Cheryl (20 листопада 2008). Postcolonialism and Development (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-08082-3. Процитовано 13 серпня 2023.
• Menon, Sangeetha. Vedanta, Advaita. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 1 червня 2023. Процитовано 16 червня 2023.
• Meynard, Thierry; Major, Philippe (20 лютого 2023). Dao Companion to Liang Shuming's Philosophy (англ.). Springer Nature. ISBN 978-3-031-18002-6. Процитовано 22 червня 2023.
• Moaddel, Mansoor (16 травня 2005). Islamic Modernism, Nationalism, and Fundamentalism: Episode and Discourse (англ.). University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-53333-9. Процитовано 23 серпня 2023.
• Montero, Barbara Gail (28 квітня 2016). Thought in Action: Expertise and the Conscious Mind (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-108170-5. Процитовано 21 червня 2023.
• Moris, Zailan (5 листопада 2013). Revelation, Intellectual Intuition and Reason in the Philosophy of Mulla Sadra: An Analysis of the al-hikmah al-'arshiyyah (англ.). Routledge. ISBN 978-1-136-85866-6. Процитовано 9 червня 2023.
• Mormann, Thomas (2010). History of Philosophy of Science as Philosophy of Science by Other Means? Commen on Thomas Uebel. У Stadler, Friedrich (ред.). The Present Situation in the Philosophy of Science (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-90-481-9115-4.
• Mou, Bo, ред. (2009). History of Chinese philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-00286-5.
• Murphy, Madonna M. (25 квітня 2015). Plato's Philosophy of Education and the Common Core Debate. Association for the Development of Philosophy Teaching - Spring Conference (англ.). Архів оригіналу за 3 травня 2023. Процитовано 27 травня 2023.
• Murphy, Mark (2019). The Natural Law Tradition in Ethics. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 24 травня 2023. Процитовано 29 травня 2023.
• Nasr, Seyyed Hossein; Leaman, Oliver (7 березня 2013). History of Islamic Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-136-78043-1. Процитовано 7 червня 2023.
• Nasr, Seyyed Hossein (11 травня 2006). Islamic Philosophy from Its Origin to the Present: Philosophy in the Land of Prophecy (англ.). SUNY Press. ISBN 978-0-7914-6800-5. Процитовано 7 червня 2023.
• Nord, Warren (10 листопада 2010). Does God Make a Difference?: Taking Religion Seriously in Our Schools and Universities (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-989022-4. Процитовано 7 червня 2023.
• Nyiro, Lajos (8 липня 2019). Literature and its interpretation (англ.). Walter de Gruyter GmbH & Co KG. ISBN 978-3-11-134194-1. Процитовано 7 червня 2023.
• O'Meara, Dominic J. (30 червня 1981). Neoplatonism and Christian Thought (англ.). State University of New York Press. ISBN 978-1-4384-1511-6. Процитовано 15 червня 2023.
• Ongaro, Edoardo (31 липня 2020). Philosophy and Public Administration: An Introduction (англ.). Edward Elgar Publishing. ISBN 978-1-83910-034-5. Процитовано 22 червня 2023.
• O'Regan, Gerard (16 вересня 2016). Guide to Discrete Mathematics: An Accessible Introduction to the History, Theory, Logic and Applications (англ.). Springer. ISBN 978-3-319-44561-8. Процитовано 4 червня 2023.
• Paranjape, Makarand R. (22 січня 2016). Cultural Politics in Modern India: Postcolonial prospects, colourful cosmopolitanism, global proximities (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-35215-0. Процитовано 11 червня 2023.
• Parker-Ryan, Sally (2023). Ordinary Language Philosophy. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 7 березня 2022. Процитовано 5 червня 2023.
• Parkinson, G. H. R., ред. (2005). IV. The Renaissance and Seventeenth-century Rationalism. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02914-5.
• Pasnau, Robert; Dyke, Christina van (19 червня 2014). The Cambridge History of Medieval Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-95292-7. Процитовано 30 травня 2023.
• Penner, Sydney. Scholasticism and Aristotelianism: Fourteenth to Seventeenth Centuries. Oxford Bibliographies (англ.). Oxford University Press. Архів оригіналу за 11 липня 2023. Процитовано 16 червня 2023.
• Pérez-Jara, Javier; Camprubí, Lino (Серпень 2022). Science and Apocalypse in Bertrand Russell: A Cultural Sociology (англ.). Rowman & Littlefield. ISBN 978-1-7936-1848-1. Процитовано 6 червня 2023.
• Perrett, Roy W. (4 лютого 2016). An Introduction to Indian Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-85356-9. Процитовано 9 червня 2023.
• Phillips, Stephen H. (1998). Classical Indian Metaphysics: Refutations of Realism and the Emergence of New Logic (англ.). Motilal Banarsidass. ISBN 978-81-208-1488-2.
• Piercey, Robert (2011). The Crisis in Continental Philosophy: History, Truth and the Hegelian Legacy (англ.). A&C Black. ISBN 978-1-4411-6237-3.
• Poceski, Mario (14 лютого 2014). The Wiley Blackwell Companion to East and Inner Asian Buddhism (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-1-118-61035-0.
• Pooley, Jefferson D.; Rothenbuhler, Eric W. (31 жовтня 2016). The International Encyclopedia of Communication Theory and Philosophy, 4 Volume Set (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-1-118-29073-6. Процитовано 16 червня 2023.
• Pratt, Alan. Nihilism. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Процитовано 7 лютого 2025.
• Priel, Dan (2020). Analytic Jurisprudence in Time. У Bustamante, Thomas; Decat, Thiago Lopes (ред.). Philosophy of Law as an Integral Part of Philosophy: Essays on the Jurisprudence of Gerald J Postema (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-5099-3390-7.
• Prince, Brainerd (20 січня 2017). The Integral Philosophy of Aurobindo: Hermeneutics and the Study of Religion (англ.). Taylor & Francis. ISBN 978-1-317-19447-7. Процитовано 13 червня 2023.
• Qi, Xiaoying (21 січня 2014). Globalized Knowledge Flows and Chinese Social Theory (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-69162-3. Процитовано 14 червня 2023.
• Raghuramaraju, A. (16 березня 2016). Ramchandra Gandhi: The Man and His Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-91758-7. Процитовано 11 червня 2023.
• Rambachan, Anantanand (1 лютого 2012). The Advaita Worldview: God, World, and Humanity (англ.). State University of New York Press. ISBN 978-0-7914-8131-8. Процитовано 16 червня 2023.
• Rambachan, Anantanand (1 січня 1994). The Limits of Scripture: Vivekananda's Reinterpretation of the Vedas (англ.). University of Hawaii Press. ISBN 978-0-8248-1542-4. Процитовано 16 червня 2023.
• Ramgotra, Manjeet; Choat, Simon (30 березня 2023). Rethinking Political Thinkers (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-884739-7. Процитовано 3 червня 2023.
• Ranganathan, Shyam. Ramanuja. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 12 лютого 2020. Процитовано 7 вересня 2023.
• Raymond, Geuss (1996). Critical theory. У Craig, Edward (ред.). Routledge Encyclopedia of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 9780415073103. Архів оригіналу за 20 листопада 2023. Процитовано 22 жовтня 2023.
• Rée, Jonathan; Urmson, J. O. (30 вересня 2004). The Concise Encyclopedia of Western Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-33177-2. Процитовано 16 червня 2023.
• Reisman, David C., ред. (1 січня 2003). Before and After Avicenna: Proceedings of the First Conference of the Avicenna Study Group (англ.). BRILL. ISBN 978-90-04-12978-8. Процитовано 8 червня 2023.
• Rescher, Nicholas (23 жовтня 2014). Metaphilosophy: Philosophy in Philosophical Perspective (англ.). Lexington Books. ISBN 978-0-7391-9978-7. Процитовано 15 червня 2023.
• Rizvi, Sajjad (2021). Mulla Sadra. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 27 травня 2023. Процитовано 8 червня 2023.
• Robb, Nesca A. (13 квітня 2021). Neoplatonism of the Italian Renaissance (англ.). Routledge. ISBN 978-1-000-36288-6. Процитовано 31 травня 2023.
• Ruether, Rosemary Radford (26 листопада 2004). Integrating Ecofeminism, Globalization, and World Religions (англ.). Rowman & Littlefield Publishers. ISBN 978-1-4616-3822-3. Процитовано 10 червня 2023.
• Russell, Jeffrey Burton (22 лютого 2005). Medieval Civilization (англ.). Wipf and Stock Publishers. ISBN 978-1-59752-103-1. Процитовано 16 червня 2023.
• Ruzsa, Ferenc (2023). Sankhya. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 19 травня 2019. Процитовано 9 червня 2023.
• Safi, Omid (2005). Modernism: Islamic Modernism. Encyclopedia of Religion (англ.). Macmillan Reference USA. ISBN 978-0-02-865733-2. Архів оригіналу за 23 листопада 2023. Процитовано 8 вересня 2023.
• Santinello, Giovanni; Piaia, Gregorio (1 грудня 2010). Models of the History of Philosophy: Volume II: From Cartesian Age to Brucker (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-90-481-9507-7. Процитовано 25 травня 2023.
• Santis, Daniele De; Hopkins, Burt C.; Majolino, Claudio (24 серпня 2020). The Routledge Handbook of Phenomenology and Phenomenological Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-000-17058-0. Процитовано 3 червня 2023.
• Scharfstein, Ben-Ami (1 січня 1998). A Comparative History of World Philosophy: From the Upanishads to Kant (англ.). SUNY Press. ISBN 978-0-7914-3683-7. Процитовано 8 червня 2023.
• Seshadri, Kandadai (1996). Ramanuja: Social Influence of His Life and Teaching. Economic and Political Weekly (англ.). 31 (5): 292—298. ISSN 0012-9976. JSTOR 4403749. Архів оригіналу за 21 жовтня 2023. Процитовано 7 вересня 2023.
• Shanker, Stuart G., ред. (2004). IX. Philosophy of Science, Logic and Mathematics in the Twentieth Century. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02947-3.
• Singer, Peter (2 травня 2023). Ethics. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 2 травня 2008. Процитовано 25 травня 2023.
• Sisko, John E. (6 липня 2018). Philosophy of Mind in Antiquity: The History of the Philosophy of Mind, Volume 1 (англ.). Routledge. ISBN 978-0-429-01965-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Slingerland, Edward (24 травня 2007). Effortless Action: Wu-wei As Conceptual Metaphor and Spiritual Ideal in Early China (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-987457-6. Процитовано 13 червня 2023.
• Smart, Ninian (2008). World philosophies (англ.) (вид. Rev. 2nd). Routledge. ISBN 978-0-415-41188-2.
• Spade, Paul Vincent; Panaccio, Claude (2019). William of Ockham. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 7 жовтня 2019. Процитовано 29 травня 2023.
• Stehn, Alexander V. (2023). Latin American Philosophy. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 1 червня 2023. Процитовано 14 червня 2023.
• Stevenson, Jay (1 квітня 2014). Philosophy (англ.) (вид. 4th). Penguin. ISBN 978-1-61564-538-1. Процитовано 1 червня 2023.
• Sweeney, E. (30 квітня 2016). Logic, Theology and Poetry in Boethius, Anselm, Abelard, and Alan of Lille: Words in the Absence of Things (англ.). Springer. ISBN 978-1-137-06373-1. Процитовано 17 червня 2023.
• Sydnor, Jon Paul (29 березня 2012). Ramanuja and Schleiermacher: Toward a Constructive Comparative Theology (англ.). James Clarke & Company Limited. ISBN 978-0-227-90035-2. Процитовано 7 вересня 2023.
• Taylor, Christopher Charles Whiston, ред. (1997). I. From the beginning to Plato. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-415-06272-5.
• Tebbit, Mark (4 липня 2013). The Philosophy of Law: An Encyclopedia (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-58277-7. Процитовано 10 червня 2023.
• Ten, C. L., ред. (2005). VII. The Nineteenth Century. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-03066-0.
• Thompson, John M. (2008). Understanding Prajñā: Sengzhao's "Wild Words" and the Search for Wisdom (англ.). Peter Lang. ISBN 978-0-8204-8826-4. Процитовано 7 червня 2023.
• Tian, Chenshan (2009). Development of Dialetical Materialism in China. У Mou, Bo (ред.). History of Chinese philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-00286-5.
• Tritten, Tyler; Whistler, Daniel (7 грудня 2018). Nature, Speculation and the Return to Schelling (англ.). Routledge. ISBN 978-1-351-37941-0. Процитовано 3 червня 2023.
• Tucker, Spencer C. (21 вересня 2017). Enduring Controversies in Military History: Critical Analyses and Context [2 volumes] (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-4408-4120-0.
• Vallgarda, Signild; Koch, Lene, ред. (2008). Research Methods in Public Health (англ.). Munksgaard Danmark. ISBN 978-87-628-0794-5. Процитовано 7 червня 2023.
• Vanamali (30 січня 2015). The Science of the Rishis: The Spiritual and Material Discoveries of the Ancient Sages of India (англ.). Simon and Schuster. ISBN 978-1-62055-387-9. Процитовано 11 червня 2023.
• Verene, Donald Phillip (20 червня 2008). The History of Philosophy: A Reader's Guide (англ.). Northwestern University Press. ISBN 978-0-8101-5197-0. Процитовано 25 травня 2023.
• Vesey, Godfrey, ред. (18 червня 1976). Impressions of Empiricism (англ.). Springer. ISBN 978-1-349-02804-7. Процитовано 2 червня 2023.
• Vogt, Katja (2022). Ancient Skepticism. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. Архів оригіналу за 17 березня 2023. Процитовано 26 травня 2023.
• Waithe, Mary Ellen (1995). A history of women philosophers. 4: Contemporary women philosophers 1900 - today (англ.). Dordrecht: Nijhoff. ISBN 9780792328087.
• Wang, Yueqing; Bao, Qinggang; Guan, Guoxing (16 березня 2020). History of Chinese Philosophy Through Its Key Terms (англ.). Springer Nature. ISBN 978-981-15-2572-8. Процитовано 13 червня 2023.
• Warren, Karen J. (16 грудня 2008). An Unconventional History of Western Philosophy: Conversations Between Men and Women Philosophers (англ.). Rowman & Littlefield Publishers. ISBN 978-0-7425-6460-2. Процитовано 17 червня 2023.
• Wheeler, Michael (2020). Martin Heidegger. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Metaphysics Research Lab, Stanford University. 2.2.1 The Question. Архів оригіналу за 6 лютого 2022. Процитовано 6 червня 2023.
• Whistler, Daniel (28 березня 2013). Schelling's Theory of Symbolic Language: Forming the System of Identity (англ.). OUP Oxford. ISBN 978-0-19-967373-5. Процитовано 3 червня 2023.
• Wiredu, Kwasi (15 квітня 2008). A Companion to African Philosophy (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-0-470-99737-6. Процитовано 24 вересня 2023.
• Wolfson, Elliot R. (3 лютого 2014). Giving Beyond the Gift: Apophasis and Overcoming Theomania (англ.). Fordham Univ Press. ISBN 978-0-8232-5572-6. Процитовано 11 червня 2023.
• Yu, Yih-Hsien (2023). Chinese Philosophy, Modern. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 14 червня 2023. Процитовано 13 червня 2023.
• Zhang, Xuezhi (26 квітня 2021). History of Chinese Philosophy in the Ming Dynasty (англ.). Springer Nature. ISBN 978-981-15-8963-8. Процитовано 25 червня 2023.

Література

• Історія філософії: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Ярошовець, О. В. Алєксандрова, Г. Є. Аляєв та ін. ; за ред. В. І. Ярошовця ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К. : ВПЦ «Київ. ун-т», 2010. — 928 с. — Бібліогр. в кінці розділів. — ISBN 978-966-439-235-5
• Історія філософії. У 7 т. : підручник. Т. 4. Німецька філософія Нового часу / Д. Є. Прокопов, Н. М. Бобошко, В. А. Титаренко; [Д. Є. Прокопов, Н. М. Бобошко, В. А. Титаренко]; за ред. В. І. Ярошовця. — Київ: Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2013 р. — 558 с. — (Історія філософії). — ISBN 978-966-439-667-4.
• Історія філософії. У 7 т. : підручник. Т. 6. Сучасна світова філософія / [В. І. Ярошовець, Г. Є. Аляєв, І. В. Бичко та ін.]; за ред. В. І. Ярошовця. — Київ: Київський ун-т, 2013. — 703 с. — (Історія філософії). — ISBN 978-966-439-668-1.
• М. Булатов. Історія діалектики // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. — Київ : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Петрушенко В. Л., Бразуль-Брушковський Є. Г., Кадикало А. М. та ін. Філософія: навчальний посібник для студентів-заочників. Ч. 1: Історія світової філософії. 2-ге вид., доповнене і перероблене. — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2013. — 172 с. — ISBN 978-617-607-452-6.
• Петрушенко В. Л., Бразуль-Брушковський Є. Г., Кадикало А. М. та ін. Філософія. Навчальний посібник. Ч. 2: Історія української філософії. Фундаментальні проблеми сучасної філософії. 2-ге вид., доповнене і перероблене. — Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2013. — 160 с. — ISBN 978-617-607-447-2
• Петрушенко В. Л. (ред.). Хрестоматія з історії європейської філософії: навчальний посібник для студентів негуманітарних спеціальностей / під заг. ред. В. Л. Петрушенка. — Львів: Новий Світ-2000, 2020. — 572 с.
• Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник. За ред. Г. І. Волинки. — К.: Каравела, 2006. — 480 с. ISBN 966-8019-46-6
• Історія філософії: навчальний посібник / Салій А. В., Зінченко Н. О., Біланов О. С. — Вид. 2-е, доповнене. — Полтава: Дивосвіт, 2018. — 192 с. ISBN 978-617-633-205-3
• Історія філософії: навчальний посібник для студентів всіх спеціальностей / А. О. Сошніков. — Харків: Майдан, 2016. — 162 с. ISBN 978-966-372-481-2
• Історія філософії в запитаннях та відповідях / В. Є. Громов, Н. Ю. Тарасова.; М-во освіти і науки України, Нац. Гірн. Ун-т. — Д.: НГУ, 2016.- 231 с. ISBN 978-966-350-602-9
• Історія Європейської філософії: Античність, Середньовіччя, Відродження: посібник / Валерій Скомаровський ; Європ. ун-т, Уман. філ. — Вид. 2-ге, випр. і допов. — Умань: Сочінський М. М. [вид.], 2018. — 581 с. — ISBN 978-966-304-259-6

Посилання

• Українська історія філософії // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, Довіра, 1996. — 942 с. — С. 149—151.