Чагатайський улус
| Чагатайський улус | |
|---|---|
| Дата створення / заснування | 1225  |
| Континент | Азія |
| Країна | Монгольська імперія |
| Столиця | Алмалик і Карші |
| Форма правління | виборна монархія |
| Законодавчий орган | курултай |
| Валюта | монета |
| На заміну | Kingdom of Mangalaid |
| Мова комунікації | монгольська мова, чагатайська мова і перська |
| Час/дата припинення існування | 1687 |
| Площа | 3 500 000 км² |
 | |
 Чагатайський улус у Вікісховищі | |
Чагатайський улус — загальна назва азійських областей, що склали за розподілом 1224 року спадкову частку сина Чингісхана Чаґатая і його роду. До улусу входили Мавераннахр, Семиріччя та Кашгар.
Під час утворення називався Чагатайським улусом, в подальшому також відомий як Чагатайське ханство та Улус Думдаду Монгол (Середня Монгольська імперія)[1]. Каталонський атлас 1375 року називає територію, що відповідає Чагатайському ханству, «Imperium Medorum», що є можливою альтернативною назвою «Imperium Medium» (серединна імперія)[2]. Середньою імперією також називавав Чагатайський улус мусульманський мандрівник Ібн Батута[3].
У другій половині XIII на початку XIV ст. важливим торговим шляхом із Середньої Азії на Алтай (Казалінський район, Кизилординська область, Казахстан) та Монголію були шляхи через Семиріччя.
У 1219 році під час монгольського завоювання Чингісхан захопив Мавераннахр та державу Хорезмшахів.
У 1227 році, перед смертю, він передав західні землі Центральної Азії своєму другому синові Чаґатаю, який заснував державу, відому під назвою Чагатайський улус.
У 1225 році в Мавераннахрі керування у грошовій справі отримав податковий відкупник Махмуд Ялавач (1225-1238), призначений ханом Уґедеєм.
У 1238 році Чаґатай змістив Махмуда, передавши керування у відкупі податків синові Махмуда, Масуд-беку (1238-89). Також його було призначено вести грошову справу і в Мавераннахрі[4].
Після курултаю у 1251 році ханом Монгольської імперії став Мунке, який одразу ж стратив дорослих представників династії Чагатаїв. Улус поділили Мунке і Батий, до якого відійшов Мавераннахр.
У 1260-х онук Чагатая Алгу відновив владу Чагатаїв в улусі. 1266 року лус стає незалежним, а Алгу приймає титул хана. Наступники Алгу Мубарек і Барак, прагнучи до тісніших зв'язків з населенням осілих областей, прийняли іслам.
У 1266 році в Мавераннахрі з Семиріччя була перенесена ханська ставка й переселені деякі монгольські роди, у тому числі джалаїри і барласи. На західній частині Середньої Азії у 1266 році Хорезм отримав фактичну незалежність від Монгольської імперії. Водночас у Чаґадайському улусі поміж чингізидами виник конфлікт через розподіл влади. На трон претендували одразу декілька чингізидів. Хан Хайду, що правив в Імілі (поблизу сучасної Алмати), вимагав від свого суперника Хубілая титул Великого хана і володарства над землями Великого Хорасану[5].
Навесні 1269 року в Таласі поміж уґедейським ханом Хайду та чаґадайським Барак-ханом уклалася угода, згідно з якою Хайду дісталося управління в Східному Туркестані[6].
У 1269—1270 роках під час першого захоплення чагатайськими військами Барак-хана Газні та інших міст у східному Хорасані караунаси-нікудерійці присягнулися на вірність хану. У ті роки еміром Нікудером Ясавуром (1262—1321), племінником Чагатая, була заснована Нікудерійська Орда в східній частині улусу Хулагу. Центральними містами Нікудерійської Орди були області Кабул і Кандагар. У військовому союзі з чагатаїдами нікудерійці час від часу керували Хорасаном під ханським наглядом.[7].
Наприкінці 1272 року перський ільхан Абака послав до Хорезму та Мавераннахру армію, яка розграбувала Урґенч і Хіву і увійшла до Бухари 29 січня 1273 року, де протягом 7 днів все було розграбовано та спалено. Після відходу агресорів емір Мавераннахра Масуд-бек очищав міста від руїн, які з'являлися кожного разу після громадянських війн конкуруючих чингізидів. Він продовжував відновлювати міста аж до своєї смерті в жовтні-листопаді 1289 року[8].
1282 року, на початку правління хана Дуви, поміж Дувою і Хайду виник союз співволодіння. У 1287-1288 роках вони володіли удвох у Хорезмі, Андижані, Алмалику, Янгі, Таразі, Оші, Маргілані, Муґалаку. А також одноосібні володіння цих двох чингізидів: Самарканд, Бухара, Шаш, Отрар, Алмати, Іміл, Кашгар, Пуладі, Хотан, Орду-Базарі, Кенджід, Тараз. Пізніше в Худжанді та Хорезмі володарював Хайду, у Термезі, Бадахшан, Хості та Газні — Дува[9].
Після смерті Дуви хан Есен-Бука (1310-1318) відновив грабіжницькі походи і в 1312-1313 роках здійснив набіг на Хорасан. У відповідь війська ільхана Олджейту (1304-1316) в союзі з Ясавуром Нікудері пограбували Мавераннахр і захопили південні чагатайські володіння. Війна двох улусів у 1313-1315 роках велася на території Хорасану. Чагатайська армія двічі вторгалася в ці області, захопила околиці Герата, а в 1315 році здобула важливу перемогу при Мургабі. У 1316-1320 роках караунаси на чолі Ясавуром Нікудері були одними із головних військово-політичних сил Центральної Азії.
1321 року відбулася адміністративна та фінансова реформа Кепек-хана, яку продовжив хан Тармаширін. Але його проісламська політика виклинала обурення серед беків східних чагатайських племен. Вони звинуватили його у відступі від Великої Яси, Чингіз-хана і, загалом, у тому, що він перестав збирати курултай Чингизидів. Східні чагатаїди підняли заколот і обравши на курултаї 1333-1334 років свого хана Бузана, виступили під його керуванням на землі Мавераннахру. Тармаширін намагався втекти, але був схоплений. За твердженням Ібн Батути йому вдалося згодом втекти до Індії[10]. Після цього ханська ставка чагатаїдів була перенесена в Семиріччя, що означало зміщення політичного центру улусу на схід у неісламські землі. Після смерті хана Тармаширіна (1334 рік) Нікудерійська Орда припинила своє існування.
1334 року, в союзі з гератським еміром Му'ізз ад-Дін Картом (1331-1370) та термезьким еміром Ала ал-Мулком, чагатайський емір Алі-Султан розбив війська Бузан-хана, що вів агресивну політику щодо мусульман, а самого Бузун-хана було повішено на струні з лука. На деякий період поміж Чагадайським улусом та Могулістаном виникло перемир'я, а на ханському троні посіли хани із роду Нікудера.
У подальші роки були спроби різних ханів зміцнити єдність чагатайських володінь, однак вони не змогли усунути подальшої феодальної роздробленості. Близько 1340-х років Чагатайський улус фактично розпався на західну та східну частини. 1347 року проти Казан-хана повстав амір Казаган, якому вдалося здобути перемогу в битві біля Карші. Казаган захопив владу й висунув підставного хана спочатку з роду Кайду, а потім з роду Дуви. Східні чагатаїди, не визнавши Казагана, проголосили свого хана й утворили самостійну державу — Могулістан[7].
У 1360-х роках хан Туглуг-Тимур здійснив спробу об'єднати східні та західні частини колишньої держави Чагатаїдів. Після смерті в 1363 році його спадкоємці володіли лише східною частиною, а контроль над Могулістаном оскаржувався поміж чагатаїдами та тимуридами — еміром Хусейном та Тимуром. Перемога Тимура над Хусейном закінчилася пануванням першого над Могулістаном (1369—1405). Але на ханському троні він поставив свою маріонетку — хана Ілля-Ходжу. У 1388 році Тимур зруйнував Куня-Ургенч і підпорядкував собі весь Хорезм[11].
.png)
Східна частина Мавераннахру зберігалася протягом кількох століть під владою нащадків Туглу-Тимура. На початку XVI ст. спадкоємці розділили поміж собою землі і східна частина розпалася на декілька держав: Східний Могулістан (Турфанське ханство) під орудою Ахмед-Алака і Західний Могулістан (Ташкентське ханство) на чолі із Махмуд-ханом. 1508 року вдалося об'єднати Могулістан, але вже 1513 року почався його розпад.
1514 року зі Східного Могулістану виокремилося Яркендське ханство (відоме як Могулія), яке до 1570 року захопила значну частину Східного Могулістану, решту було зайнято ойратами або визнали зверхність імперії Мін. У 1678-1680 роках останнє незалежне Яркендське ханство було завойоване військами Джунгарського ханства [12].
Поділялося на кочове, переважно монгольське і монголо-тюркське, населення й осіле населення, що опинилося під владою монголів. Монгольськими племенами були апарді, арлат, бадахшан, барлас, бесуд, боролдай, джалаїр, караунас, каучин, кипчак, сулдуз, ясаурі[13]. Особливе значення серед мали чотири племені: арлат, джалаїр, каучин і барлас. Ці племені і сулдуз спочатку отримали прізвище чагатаїв, а інші племена звалися монголами[14].
З 1224 до 1266 року столицею було місто Алмалик. Потім його було перенесено до Самарканду, звідки 1318 року столицею стало місто Карші. 1326 року її повренуто до Самарканду. 1331 року перенесено до Бухари. 1339 року знову повернуто до Алмалику. З 1342 року столицю переносять до Занжир Сараю. 1348 року столицею знову стає Самарканд[15].
Усі влада належала ханові, який втім зазвичай радився з монгольськими аристократами (нойонами) і полководцями. Для вирішення важливих вопросів з 1266 року, коли улус став незалежним, став збиратися власний курултай. Найближчими радниками були карачар-нойони. Нижчі них розташовувалися звичайні нойони. В подальшому у західній частині улуса нойонів замінили еміри.
За перших правителів намісниками були даругачі, яким допомагали танмачі, що займалися військовими справами. територію було поділена на «десятки» і «тисячі». Дува провів адміністративну реформу, внаслідок чого улус було поділено на тьми (тумени) на чолі із темниками. Темник став намісником над територіями: в Мавераннахрі, Хорезмі, Кашгарії й Хотану. Намісник мав проводити перепис населення, набирати вояків з місцевого населення, організувати поштову службу, збирати данину, доставляти послуги та податки до хана, контролювати місцеву адміністрацію. Йому допомагав сагіб-диван (очільник фінансів). Прямими виконавцями темників були даруги (в лючових містах і для безпосереднього контролю над місцевими беками) і баскаки (податковці і митарі). Намісникам підпорядковувалися місцеві очільники (дрібні беї, беки, меліки, садри, племенні вожді тощо), що існували ще за часів Держави Хорезмшахів і найманів. Їм у підтвердженні статусу надавалися ярлики і пайцзи[16].
Адміністративна реформа Кепека, хоча і не скасувала місцеві дрібні бекства й мелікства з їхніми володарями, але мала певний вплив на благоустрій місцевого населення Чагатайського улусу. Згідно реформи землеробні оази Мавераннахру були розділені на адміністративні одиниці — тумани за керуванням монгольських нойонів, які мали прибувати до Мавераннахру із ханом.
- Чаґатай, володар Великої Яси, засновник Чагатайського улусу (1225—1242)
- Кара-Хулегу, (1242—1247, 1252)
- Єсу-Мунке, (1252)
- Мубарак-шах, за регентства Орхани[en](1251/2–1260), хан Чаґадайського улусу (1266)
- Алгу, (1260—1266)
- Барак-хан, (1266–1271)
- Негу-бей та Хайду, (1271–1272)
- Буга-Тимур та Хайду, (1272–1282)
- Дува та Хайду, (1282–1301)
- Дува, (1301–1307)
- Кончек, (1307–1308)
- Талігу, (1308–1309)
- Кепек-хан, (1309, 1318-1326)
- Есен-Бука, (1310—1318)
- Ільчиґідай, (1326—1329)
- Дува-Тимур, (1329—1330)
- Тармаширін, (1331—1334)
- Бузан-хан, (1334—1335)
- Чанкші-хан, (1335—1338)
- Єсун-Тимур, (1338—1342)
- Алі-Султан, (1342)
- Мухамад І, (1342—1343)
- Казан-хан, (1343-1346)
- Даніш-Менке та Казан-хан, (1346–1348)
- Баян-Кулі та Казаган, (1348–1358)
- Шах-Темур, (1358)
- Абдулах (1358)
- Буян-Сулдус, (1358—1359)
- Амір Хусейн, (1360, 1364—1370)
- Туглуг-Тимур, (1361–1363)
- Ільяс-Ходжа, (1363)
- Аділ-Султан[en], (1363, 1370—1372)
- Кабул-шах[en], (1364–1370)
- Суюрґатмиш[en], (1370–1384)
- Султан-Махмуд[en], (1384–1402)
Основою законодавства була «Яса» Чингісхана. Мусульманське населення також підлягало шаріату. Усіх немусульманських підданих судив ямгурчі, а мусульман — каді[17]. В подальшому впроваджено посаду еміра Яса, що займався наглядом за присудів і наказів нанів, рішень суддів. Барсолов займався підтримання правопорядку, а також організацією полювання для хана.
Чагатайські монголи залишалися переважно кочовимита не оселялися в міських центрах до кінця XV ст. Монголи ставилися до міських жителів Мавераннахри та Таримського басейну як до залежних осіб[18].
Нижче монгольської знаті розташвоувалися місце тюркські, перські і хорезмійські дрібні феодали (беї і беки). Також все більше соціальну і політчину вагу протягом існування держави набувало мусульманське духовенство.
Через важливість посередницької торгівлі та внаслідок відновлення міст Мавераннахру посилюється значення заможних купців й власних ремісничих майстерень відповідно. Працівники часних івеликих майстерень фактично перебували у статусі кріпаків.
Значну соціальну групу становили вільні селяни, що мали власну землю (мільк). За ними йшли залежні селяни, що поділялися на тих, хто обробляв вакфні землі, їх називали музорами, та державну або феодальну землю, що звалися кедіварами. Проте досі не знайдено документів, які б визначали соціальний статус цих кедіварів та музорів. Тому неможливо визначити, чи були вони особисто вільними, чи кріпаками.
На самій нижцій соціальній сходинці розташовувалися раби. Рабство в часи існування улусу набуло широкого поширення у всіх галузях.
Основу війська становила кіннота. З часів хана Дуву за збір військ відповідав темник (намінсик). Пілся реформ Кебека кожен туман, при необхідності, повинен був зібрати 10 тисяч воїнів серед місцевих мешканців.
Також хани мали власні постійні згони (загалом станвоили бл. 4 тис. вояків з племен відомих як чагатаї), серед яких виокремлюють підрозділ табінів (на кшталт пажеського корпусу)[19].
Основою було сільське господарство і посередницька торгівля. Також існувало у великих містах ремісництво. Земельна власність мало 4 види: мільк (складалоася з мамлакаї-диван — державна власність, переважно Мавераннахр, і мамлакаї-інджу — особиста земля хана — індж); мільк (власність вільних селян); мульк (приватна власність місцевих феодалів, заможних селян тощо); вакф (власність мусульманського духовенства). також державна земля здавалася в оренду селянам, що сплачували податки (натуральні і грошима) до державної скарбниці. такі селяни називали дивані.
Мульк складалася з родинних володінь беків і ікти, яку навадали ще хорезмшахи. З другої половини XIV століття ікта стала замінювати суюргалом (земельне володіння, вільне відподатків). В результаті ці великі землевласники монголо-тюркської династії отримали не лише економічну владу, а й адміністративну та судову. Термін мульк залишився переважно в чагатйській частині Хорезму. Власники мульку мали право володіти землею протягом поколінь, купляти та передавати його. Селяни, які володіли мульком, що був землею громади, володіли ним протягом поколінь без будь-яких умов. Мільк селян у XIV пережив занепад, ця власність все більше скуповувалася великими землевласниками. Безземельні селяни ставали не лише орендарями, а й здольниками (карапде) великих землевласників, що фактично перетворювало їх на спадково залежних. З ісламізацією монголів набели розвитку земельне володіння вакф. Мечеті та суфійські ордени, що купляли землю, були зобов'язані час від часу виплачувати колишньому власнику певний відсоток доходу від землі. Земля та люди, які були перетворені на вакф, не могли бути продані чи подаровані, а залишалися у власності мечеті.
Ремісництво переважно було поширео у великих містах, де хани створювали корхони (робочі будинки), де в статусі фактичних державних кріпаків працювали ремісники, що виконували замовлення ханів. Переважно це була зброя, обладунки, ювелірні прикраси тощо. Втім існували заможні ремісники, що в середині XIV ст. набули економічної ваги. Проте постійне внутрішне протистояння з 1330-х років призвело до занепаду міст і ремісництва[20].
У 1320-х роках політична ситуація в Монгольській імперії загалом стабілізувалася, створивши сприятливі умови для розвитку економіки та міжнародної торгівлі. Торговий шлях проходив по лінії Тана-Сарай-Ургенч-Ханбалик, який проходив через землі Золотої Орди та Чагатайської держави та з'єднував Європу з Китаєм. У 1220-х роках венеціанський консул Марко да Молін, який перебував в Державі Хулагуїдів, повідомив своєму уряду, що торгівля в Ірані перебуває в застої, що іранський шлях не дуже безпечний, і що іноземні купці навіть зазнають нападів у Тебризі. Тому венеційські купці почали шукати шлях до Індії та Китаю не через Персію, а через Чагатайський улус, Памір та гори Гіндукуш. Таким чином, з цього періоду європейські купці почали виявляти жвавий інтерес до улусу.
Махмуд Ялавач провів податкову реформу, впровадивши поголовний податок (на кожну особу) — «кубчір» (гувччур) та сільськогосподарський податок — «калан» (аналог хараджу, що стягувався з мусульман). Перший стягнувався натуральним чином з власників 10 голів кожної худоби. Купці оподатковувалися митами у розмірі 1/30 доходу від продажу. Ремісники обкладалися податком тамга, а вільні селяни ще й податком тагар.
Власники мульку сплачували державі податок, який був значно легшим за земельний податок, харадж, і дорівнював 1/10 частини врожаю. Деякі «вільні мульки» були повністю звільнені від державного земельного податку. Усе мусульманське духовенство, а саме імамів та каді, було звільнено від усіх видів податків, гарантувано їхнє право на спадок.
_%D1%80.%D0%93..jpg)
У 1271—1272 роках було проведено грошову реформу, запровадивши срібні динари (до 1289 року поширилися на 12 міст Мавераннахра). Це призвело до пожвавлення економічних відносин в улусі, загалом мало позитивний ефект.
На початку XIV ст. в грошовому обігу Мавераннахру спостерігалося зловживання знаттю та спекулянтами своїх прав, так само як і в державі Хулагуїдів. До грошової та адміністративної реформ Кепека монети від місцевих меликів не карбувалися — вони були анонімними. Кебек вирішив припинити анархію в грошовому обігу шляхом введення єдиної монетної системи за зразком ільхана Газана. Головною ознакою грошової реформи справедливо вважається початок карбування срібних монет однієї проби і однакових вагових норм на всіх монетних дворах держави.
В основу реформованої грошової системи покладено срібний дирхам вагою близько 1,34 гр., який став фракцією динару — його 1⁄6 частиною. Дирхами після реформи Кепека не карбувалися. Динари карбувалися у сріблі з подібною вагою до золотого у 8 гр. Зовнішній вигляд динарів різноманітний, але їхньою спільною подібністю була Ф-подібна чагатайська тамга на горизонтальній лінії, а також розділовий знак у вигляді «нанизаного» на горизонтальну риску гуртка в центрі та з двома пелюстками з країв.
Монетні двори діяли в містах Алмалик, Отрар, Тараз, Кенджде, Худжанд, Шаш, Андиган, Бінкет, Кашгар, Бухара, Самарканд, Термез.
Тривалий час монголи залишалися прихильниками тенгріанства і шаманізма, а місцеве населення було прихильним до ісламу сунітського напрямку. 1332 року Тармаширін оголосив іслам офіційною релігією.
Разом з тим хани тривалий час підтримували релігійну терпимість. Алмалик був центром несторіанської митрополії. 1328 року папа римський Іван XXII призначив домініканського ченця Томмасо Мангазоля абатом Самарканда та відправив його з листом до хана Ільчиґідая. 1334 року було засновано католицьке місіонерське єпископство в Альмалику. Першим єпископом був Річард Бургундський. Коли католицькі ченці зцілили Чанкші-хана, останній з вдячністю дозволив охрестити свого 7-річного сина. Але 1339 року під час заколоту в Алмалику було вбито усіх ченців. Втім 1340 року чернець Джованні Маріньйонлі, який прибув до Алмалику, зміг повністю відновити єпископство.
Населення розмовляло переважно тюркськими, давньоуйгурською і монгольською мовами. З часом сформувалася стара чагатайська мова, що сформувалася на основі давньоуйгурської мови.
- ↑ Matsui, Dai（松井太） (2009). "Dumdadu Mongγol Ulus, The Middle Mongolian Empire". In Rybatzki, Volker; Pozzi, Alessandra; Geier, Peter W.; Krueger, John R. (eds.). The Early Mongols: Language, Culture and History: Studies in Honor of Igor de Rachewiltz on the Occasion of His 80th Birthday. Bloomington, Indiana University., p. 111
- ↑ Matsui 2009, pp. 114–115
- ↑ Matsui 2009, p. 115
- ↑ Тимур Ермаганбеков. "История Казахстана"(рос.)
- ↑ Караев О. Чагатайский улус. Государство Хайду. Могулистан. – Бишкек, 1995.(рос.)
- ↑ М. Rossabi. The Middle Kingdom and its neighbors, 10th-14th centuries// Berkeley : University of California Press, ©1982. ISBN 9-7805-200-438-31(англ.)
- 1 2 Арапов А.В. Караунасы-никудерийцы и их роль в чагатайской истории // Общественные науки Узбекистана. – Ташкент, 2004, № 2-3, C. 61- 67.
- ↑ E. van Donzel, Islamic desk reference: compiled from The Encyclopaedia of Islam, Leiden: E. J. Brill, 1994. ISBN 90-04-09738-4(англ.)
- ↑ Петров П.Н. Нумизматическая история Чагатаидского государства 668/1270-770/1369 гг. Казань, 2007. Ст. 379(рос.)
- ↑ Ибрагимов Н. Ибн Баттута и его путешествия по Средней Азии. - М., 1988(рос.)
- ↑ Ибатов А. Қутбтың «Хусрау уа Шірін» поэмасының сөздігі (XIV ғасыр). Алматы: Гылым, 1974. 280 с.(казах.)
- ↑ René Grousset (1970). The Empire of the Steppes: A History of Central Asia. New Brunswick, N.J: Rutgers University Press. ISBN 978-0-8135-1304-1 [Архівовано 7 листопада 2017 у Wayback Machine.](англ.)
- ↑ Manz B.F. The Rise and Rule of Tamerlane. Cambridge: Cambridge University Press, 1989, р. 154–165
- ↑ Муизз ал-ансаб. Рукопись Национальной библиотеки (Франция). Р. 67, л.29аб
- ↑ Раимкулов Абдисабур Аззамович. Древние и средневековые кочевнические города Кашкадарьи (Узбекистан) // Археология евразийских степей. — 2022. — № 3. — С. 36—43. — ISSN 2587-6112
- ↑ Чистяков О.Н., Новицкая Т. Е., Дюков Л. В., Таукелев А. Н. История отечественного государства и права. Часть 1. — Юрайт (Москва). — С. 88—106.
- ↑ Hope M. Power, politics and tradition in the Mongol Empire and the Ilkhanate of Iran. Oxford : Oxford University Press, 2016. Р. 131
- ↑ Grousset, René (1970). The Empire of the Steppes: A History of Central Asia. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press, p. 327
- ↑ Будагов Л. Сравнительный словарь турецко-татарских наречий, с включением употребительнейших слов арабских и персидских и с переводом на русский язык. Т. I. СПб., 1869, стб. 719–720
- ↑ Gibb H.A.R. (transl.). The travels of Ibn Battuta. A.D. 1325–1354. Vol. 3. Cambridge: Cambridge University Press, 1971, p. 553
- История Чагатайского улуса и государства Хайду(рос.)
- Атлас Монгольской Империи онлайн [Архівовано 27 серпня 2011 у WebCite](рос.)
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |
_Autonomy.svg){kind=small}
_1.svg){kind=small}
- Тюркські країни
- Чагатайський улус
- Улуси Монгольської імперії
- Монгольські держави
- Улуси Золотої Орди
- Середньовічні держави Казахстану
- Середньовічний Киргизстан
- Середньовічні держави Китаю
- Середньовічний Таджикистан
- Середньовічний Туркменістан
- Середньовічні держави Узбекистану
- Історія Алмати
- Історія Бухари
- Історія Самарканда
- Держави і території, засновані 1225
- Засновані в Азії 1225
- Зникли в Азії 1687